Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

розчарувалася жінка. – Доведеться тачку ловити… Уже, мабуть, заварився.

      Розлила чай і підсунула кожному. Та було ще гаряче. І пити не поспішали.

      – А чому ваш чоловік не хоче поїхати? – «упав на дурня» Ігор.

      – Який чоловік? – знову напружилася хазяйка.

      – Ну, ви ж говорили щойно. – Марченко зосереджено чекав відповіді.

      – А, оте? – посміхнулася Інна. – То, швидше, теж жінка.

      – Чергове розчарування? – увійшов до розмови Лисиця.

      Інна невдоволено покивала.

      – Але ж воно не перше? – тиснув далі Богдан.

      – Не перше, – важко видихнула Інна.

      – Не хвилюйтеся, – сказав Лисиця. – Ми всі – чиїсь розчарування.

      – Гм… А й справді. Ніколи не задумувалась. – Інна подивилася в чашку. Ніби там можна побачити відповіді на багато питань.

      – І не треба, – поставив крапку Богдан. – Так легше. Ненабагато. Але легше…

      – А ви не можете дати свій номер телефону? – наче сніг на голову, запитав Ігор. – Усяке може бути.

      – Звісно. Пишіть.

      Жінка почала диктувати. Донкор одразу вводив до свого.

      – Є, – підтвердив він.

      Допивали мовчки. Допили.

      – Ходімо? – підвелася Інна, зі скреготом відсунувши стілець.

      Гості слухняно рушили до дверей. Жінка замкнула, й усі разом вибралися на вулицю.

      – Дякую за допомогу, – простягнула по черзі руку журналістам Шреківна. Лисиці усміхнулась. – Не кожен би погодився. Бувайте здорові!

      Журналісти відповіли.

      Інна рушила вулицею. Богдан з Ігорем пішли до машини. Сіли. Але Марченко заводити не поспішав.

      – Думаєш, у який бік ключа повертати? – кинув дотепом у нього Богдан.

      – Майже, – відповів Ігор, зайнятий абсолютно іншим. Подивившись ще трохи в дзеркало заднього огляду, він рвучко відчинив двері й видихнув: – Пішли!

      Богдан нічого не розумів, але вийшов.

      – Давай за мною! – скомандував донкор і, поставивши машину на сигналізацію, швидко пішов до під’їзду, з якого щойно вийшли. Лисиця поспішав слідом.

      Викликали ліфт. Зайшли й подались на шостий поверх. Щоб опуститися на п’ятий. Ось і знайомі двері. Наче дежавю. Марченко натиснув кнопку. Ще раз. Ще. За дверима – обережні кроки. Після них – скреготіння замка.

      – Щось забула? – почувся чоловічий голос із відчинених дверей.

      Перед журналістами з’явився середнього зросту міцний чорнявий молодик під тридцять з акуратно обстриженою головою і маленькими підозріливими очима. Зовсім як на фото. Він. Приймак.

      – А… де… Інно-о-о-ок? – протяг він здивовано й мало не сів.

      – У село поїхала, – кинувся на нього Богдан, відштовхнув від проходу, через який за ним увірвався й донкор.

      Поки молодик приходив до тями, Лисиця вже дістав «шмайсера» й навів на чоловіка.

      – Хочеш, я поміряю, наскільки глибоко заходить куля? – чвіркнув цинічно. Ніби крутий техаський рейнджер. І де тільки