Название | Tattoo. Читання по очах |
---|---|
Автор произведения | В’ячеслав Васильченко |
Жанр | Современные детективы |
Серия | |
Издательство | Современные детективы |
Год выпуска | 2015 |
isbn | 978-617-12-0313-6, 978-617-12-0312-9, 978-617-12-0309-9, 978-617-12-0311-2 |
– Та ну… Лише травматика. Коли проти тебе бойовий, почуваєшся незатишно. Перевірено.
– Але це краще, ніж нічого. І ніякі менти не потрібні.
– Для «інтерв’ю» з цією бабуською – так.
– О’кей. Я швидко. Підгодую свідка. На небі запишеться.
Марченко зник у ліфті. Лисиця залишився «на посту». Це хоч і не «пост № 1»[45], та все одно. Відповідальність ніхто не скасовував. Особливо у «відповідальних персон».
Почався відлік чекання. Коли після майстер-класу від черепахи час повторює все за своїм великим «гуру». І ти встигаєш вивчити всі тріщинки й плями на дверях, облупленість і написи на стінах, обпалені кола від «пострілів» сірниками в стелю, почути, як жахливо скрипить ліфт, плаче-розривається дитина в одній із сусідніх квартир і гавкає натужно собака. І від цього – нікуди. Зараз.
Чекання…
Запрацював ліфт. За кілька секунд відчинився на цьому поверсі. «Народив» хлопчика років десяти. В костюмі та з рюкзаком за плечима. Школярик. Уважно подивився на Лисицю, пройшов повз і зробив кілька кроків з повернутою назад головою. Зупинився біля дверей. Почав відмикати. Але з незнайомця очей не зводив і далі. Стежив. Остерігався. Молодець. Дуже правильно. На життя треба дивитися без рожевих окулярів. І чим раніше почнеш…
– А ти знаєш дядю Олега? – запитав Богдан і кивнув на двері: – Із п’ятдесят дев’ятої квартири.
– Ну, – відповів насторожено хлопчик.
– Ти його давно бачив? – якомога люб’язніше вимовив «вартовий».
– Ні. Днів чотири назад. Кудись біг. Із сумкою. Сумний такий. Я саме до під’їзду підходив. А він вискочив і побіг. Не поздоровкався. Не побачив, мабуть. То завжди руку дає. А тут…
– А який він узагалі? – ухопився за соломинку Лисиця.
– Кла-а-асний, – протягнув хлопчик. – Про тюрму розказував. На гітарі пісні про зону співав… Сумні… Він – як мамині пиріжки.
– Це ж як? – аж відхилився назад професор.
– Справжній, – без роздумів відповів Приймаків сусід. – Нікого більше такого нема. Він про життя багато знає. Яке воно. Не товче нас носом. Як учитель. А пояснює, як старший брат.
– А працює де, не казав? – Лисиця рушив далі золотою жилою, яку відкрив маленький філософ.
– Не знаю, – стенув плечима «свідок». – То в сусідньому дворі пляшки приймав. І макулатуру. А потім наче ніде.
– А хто до нього приходив, не бачив?
– Ні, – покрутив головою хлопчик. – Наче ніхто. А! Раз, правда, діда бачив великого з ним. У дворі говорили. Страшний такий. Як гляне, так утекти хочеться. З ли́сою, наче у Шрека, головою. І вуха стирчать.
– Ясно, – сказав Богдан і зробив крок до «джерела інформації». – А…
– Мені мама з чужими говорити не дозволяє.
Хлопчик застрибнув за поріг, гупнув дверима і брязнув замком. Тепер у безпеці. Ніхто не страшний. Навіть і сам Шрек.
«Мордовцев теж великий, –
45
«Пост № 1» – пост біля бойового прапора військової частини.