Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

потопельником і не стане.

      – Та ну… Лише травматика. Коли проти тебе бойовий, почуваєшся незатишно. Перевірено.

      – Але це краще, ніж нічого. І ніякі менти не потрібні.

      – Для «інтерв’ю» з цією бабуською – так.

      – О’кей. Я швидко. Підгодую свідка. На небі запишеться.

      Марченко зник у ліфті. Лисиця залишився «на посту». Це хоч і не «пост № 1»[45], та все одно. Відповідальність ніхто не скасовував. Особливо у «відповідальних персон».

      Почався відлік чекання. Коли після майстер-класу від черепахи час повторює все за своїм великим «гуру». І ти встигаєш вивчити всі тріщинки й плями на дверях, облупленість і написи на стінах, обпалені кола від «пострілів» сірниками в стелю, почути, як жахливо скрипить ліфт, плаче-розривається дитина в одній із сусідніх квартир і гавкає натужно собака. І від цього – нікуди. Зараз.

      Чекання…

      Запрацював ліфт. За кілька секунд відчинився на цьому поверсі. «Народив» хлопчика років десяти. В костюмі та з рюкзаком за плечима. Школярик. Уважно подивився на Лисицю, пройшов повз і зробив кілька кроків з повернутою назад головою. Зупинився біля дверей. Почав відмикати. Але з незнайомця очей не зводив і далі. Стежив. Остерігався. Молодець. Дуже правильно. На життя треба дивитися без рожевих окулярів. І чим раніше почнеш…

      – А ти знаєш дядю Олега? – запитав Богдан і кивнув на двері: – Із п’ятдесят дев’ятої квартири.

      – Ну, – відповів насторожено хлопчик.

      – Ти його давно бачив? – якомога люб’язніше вимовив «вартовий».

      – Ні. Днів чотири назад. Кудись біг. Із сумкою. Сумний такий. Я саме до під’їзду підходив. А він вискочив і побіг. Не поздоровкався. Не побачив, мабуть. То завжди руку дає. А тут…

      – А який він узагалі? – ухопився за соломинку Лисиця.

      – Кла-а-асний, – протягнув хлопчик. – Про тюрму розказував. На гітарі пісні про зону співав… Сумні… Він – як мамині пиріжки.

      – Це ж як? – аж відхилився назад професор.

      – Справжній, – без роздумів відповів Приймаків сусід. – Нікого більше такого нема. Він про життя багато знає. Яке воно. Не товче нас носом. Як учитель. А пояснює, як старший брат.

      – А працює де, не казав? – Лисиця рушив далі золотою жилою, яку відкрив маленький філософ.

      – Не знаю, – стенув плечима «свідок». – То в сусідньому дворі пляшки приймав. І макулатуру. А потім наче ніде.

      – А хто до нього приходив, не бачив?

      – Ні, – покрутив головою хлопчик. – Наче ніхто. А! Раз, правда, діда бачив великого з ним. У дворі говорили. Страшний такий. Як гляне, так утекти хочеться. З ли́сою, наче у Шрека, головою. І вуха стирчать.

      – Ясно, – сказав Богдан і зробив крок до «джерела інформації». – А…

      – Мені мама з чужими говорити не дозволяє.

      Хлопчик застрибнув за поріг, гупнув дверима і брязнув замком. Тепер у безпеці. Ніхто не страшний. Навіть і сам Шрек.

      «Мордовцев теж великий, –

45

«Пост № 1» – пост біля бойового прапора військової частини.