Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

Усе чудово зрозуміло. Він реально причарований. Та і як же можна не бути таким, коли дівчина – просто богиня. Мрія поета, прозаїка й драматурга. І навіть есеїста.

      Кафе невимушено заповнювали мелодійні «імпортні» хіти, що пробуджували в Лисиці романтичні нотки. Кілька великих плазм беззвучно показували National Geographic. За рештою столиків бесідували кілька пар і одна галаслива компанія. Та цього Лисиця теж не бачив. Коли зайшов, поглядом, звісно, ковзнув по всьому. Але зараз очі бачили тільки Олену – наймагнітніший об’єкт з усіх наймагнітніших. І він притягував неймовірно.

      Олена й справді чарівна. Під сукнею – шикарна фігура. Якісний макіяж робив обличчя шедевром з-під руки всесвітньо відомого майстра. Уся – ніби вирізьблена зі шматка дорогого мармуру. Але не холодна, як можна очікувати. Хоч і з мармуру. А шалено жагуча…

      Лисицю внутрішньо рвало й тіпало. Вхопив те тіпання за горло. Обома руками. Однак воно й не думало ні заспокоюватись, ні задихатися. Йому взагалі байдуже. Воно є. І з цим нічого не вдієш. Та інакше й бути не могло. Поряд із такою богинею.

      – Не дивіться так, – попросила дівчина, – не знаю, куди очі діти. – Наче шукала піч, щоб поколупати. – Крізь землю провалюватися я ще не навчилася. А хочеться.

      – Не можу, – вичавив із себе Лисиця. – Але ви самі винні. Не можна ж бути такою…

      – Якою?

      – Убивчо красивою.

      – Не обманюйте.

      – Чесно. Я всі слова позабував. Оці два вишкрябав із засіка. Але серце…

      – А що «серце»?

      – Хоче заховатися.

      – Чому?

      – Боїться осліпнути. А в нього ж роботи ще…

      – Тоді я піду… вмиюся.

      – Це нічого не змінить.

      – Чому?

      – Механізми запущено. І їх не спинити.

      – Я зараз запла́чу.

      – Чому?

      – Через мене ж такі катаклізми.

      – Вони приємні. Хоч і руйнівні. І це не можна пояснити.

      – Можна. Але я розумію й так.

      – Не все. Усього я й сам не розумію.

      – Та й не треба. Ми ж люди. Діти Божі. А не «об’єкти досліджень».

      Принесли морозиво. Уважніше глянув на офіціантку. Нічогенька! Може бути!

      Дівчина виставила принесене на стіл і пішла. Богдан хотів провести її поглядом. На автоматі. Уже почав повертатися. Але… вчасно зупинився. «Попалишся»!

      Почали непоквапом смакувати.

      – Правильно ви сказали, – серйозно мовив Лисиця, проковтнувши холодну насолоду. – Справді. «Діти Божі». Тобто – родичі Його. Але часто забуваємо про це. Дякую, що нагадали.

      – Такі гроші не ходять.

      – А які? – піднялися брови в Богдана. Такого він не очікував. – Згоден на все. – Розслабився. – Крім прогулянки на Венеру. Закачуюсь.

      – Це дуже далеко, – замріялась Олена.

      – Тоді кажіть, – застиг в очікуванні професор.

      – До нас тут цирк мандрівний приїхав, – почала невпевнено. – Я б хотіла сходити. У «Космосі»[63] була сто разів. А цей – закордонний. Кажуть, програма цікава.

      – З величезною радістю. Назвіть тільки день. Коли будете

63

«Космос» – Донецький державний цирк.