Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

Ігор. – Психологічним. Хто стане його шукати під носом? Заховався на видному місці.

      – Гм… – задумався Лисиця. – Може. Розраховував на логіку міліціонерів. Точно. Сам же з них. Але не подумав, що є велика й могутня мафія. Із простою назвою «Презумпція».

      – Шило в одному місці ця «Презумпція». Для багатьох.

      Вийшли на вулицю.

      Краса! Сонечко сипле промені, забувши, що вже осінь. І задоволено віддає те, на що поскупилося влітку.

      Зупинилися. Підняли голови. Класна все-таки штучка – сонце. Приємна. І добра до людей.

      У Лисиці задзвонив телефон. Глянув. Незнайомий номер. Насторожився. Зібрався. За мить відповів:

      – Алло.

      – Добрий день! – пролунав жіночий голос.

      – Моє шанування! – відповів Богдан, і блимнула думка, що це Олена. Точно вона. Серце проголосувало «за».

      – Я вже подумала, – сказала невпевнено. Відчув це і в голосі, і в енергетиці, яка долетіла крізь кілометри.

      – Боюся наступних слів, – і собі захвилювався Лисиця. – Вони можуть бути не такими, як я хочу.

      – Страх – штука неприємна, – видала майже-афоризм співрозмовниця. – Але потрібна. Без нього не було б людини.

      – Мене б точно, – усміхнувся лише голосом професор.

      – Мене б також, – почув таку ж усмішку в голосі пані капітана.

      – Отже – ми є, – додав оптимізму Богдан. – І з цим треба щось робити. Причому – негайно.

      – Ну, я збираюся бути ще довго. Тому поспішати не варто. Треба все продумувати.

      – Мені здається, ви належите до тих, хто жодного кроку не зробить без обдумування.

      – Це погано?

      – Це чудово. Розум ще нікому не заважав. І жінкам теж. Особливо – вродливим.

      – Дивно це чути від чоловіка.

      – Чому?

      – Їх у жінках цікавить тільки зовнішність. Розміри. Від підборіддя і нижче.

      – Я – виняток. І ви – теж.

      – Це лестощі?

      – Це навіть не комплімент.

      – То я не гідна, щоб мені й комплімент зробили?

      – Вам треба присвячувати оди й мадригали[62]. І картини з вас писати.

      – Коли почнете?

      – З картинами не вийде. Можу тільки поконкурувати з Малевичем. Найвищим шедевром може стати чорний ромб. Або паралелограм. А от з мадригалами… Завтра.

      – А сьогодні?

      – Сьогодні ми з вами вечеряємо.

      – Але ж я ще не погодилась.

      – Невже?

      – Так.

      – А як же я надихнуся для мадригала?

      – А образу мого вам уже й мало?

      – Я ж не Данте… Я ж звичайна людина.

      – Гаразд. Пожалію вас. Я згодна. Хоч Данте мадригалів і не писав.

      – Не факт. Могли просто не дійти до нас.

      – Могли.

      – Коли й де?

      – Обирайте сам. Я ж міліціонер. А в них кнопка «обрати» заблокована. Вони тільки накази виконують.

      – Добре. Я передзвоню вам за кілька хвилин. Треба серйозно подумати. І про накази теж.

      – Домовились.

      Закінчивши,

62

Ода – урочистий вірш, присвячений якійсь видатній події, відомій особі і т. ін. Мадригал – 1. Невеликий хвалебний вірш, присвячений дамі. 2. заст. Комплімент, похвала. 3. заст. Вид вокального твору ліричного характеру.