Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

космос. Але дивний. Не було жодного орієнтиру, який би міг підказати. Відчув невагомість. І почав уже пливти, а не летіти. Хоч довкола – лише нескінченний темний простір. І – ніякої води. Проте це майже нічого не змінювало. Усе одно він не знав, куди рухається. А це зараз найстрашніше. Бо що ж там, у нових «порціях» цієї нескінченної чорноти? Може ховатися що завгодно. Які хочеш неприємні сюрпризи. І бути учасником цього, можливо, й небезпечного шоу бажання не було…

      Та ось з’явилось відчуття, що рухався слідом за кимсь, кого знає. Точно! Ось він, «свинячий кілер». Той разом із Дусею, розставивши руки, плив серед темної порожнечі. Але Богдан знав, що вони пливуть «на Магадан».

      «Треба припустити», – подумав «космонавт». Хотів наздогнати. Щоб затримати. Такий шанс! І нарешті побачити обличчя. Довго не вдавалося. Але ось зціпив зуби і спочатку порівнявся, а потім – і випередив. Але Мордовцев летів уже сам. І був це зовсім не колишній тесть Кречета. А… сам Кречет. З виколотими очима й закривавленим обличчям.

      – Навіщо він це зробив? – запитав жахливий спотворений рот.

      Лисиця злякався і… прокинувся. Обдивився довкола. Хух! Це лише сон. І професор зараз у реалі. Від ТАКОГО сну можна втекти сюди. А куди втечеш від реальності?

      Узяв телефон. Він лежав поруч. Ого! Проспав більше, ніж півтори години. Викреслив із життя чи провів із користю? Усе залежить від точки, з якої дивишся. Якщо їх дві, обидва варіанти правильні. Але Богданові подобався другий.

      Телефон смикнувся й задрижав.

      «Марченко», – загорівся великими буквами дисплей.

      – Алло, – прохрипів професор.

      – Що з голосом? – сполошився Ігор.

      – Спав.

      – Хух, а я вже злякався. Думав, захворів.

      – Вирубило на трохи. Але вже прокинувся. «Готовий до використання».

      – Ясно. В Інни Кречет є коханець, – сповістив майже радісно Марченко.

      – Було б дивно, якби вона досі сама лишалася. Молода… Вільна… Боже-вільна…

      – Усе правильно. Але…

      – Що значить – «але»?

      – Те «але» ну дуже цікавеньке. Її новий любчик – Олег Приймак – колишній спецпризначенець. У «Соколі»[44] нашому, донецькому, служив. Більше року як звільнився з тюрми. Сидів за вбивство.

      – Ножем у серце? – пройшовся струм Богдановим тілом.

      – Ні, – зупинив цей «процес» донкор. – Застрелив із пістолета. Він додому зі зброєю приїхав. А до сусіда, з яким Приймак давно мав різні погляди на закони гравітації, гості прийшли. Ну, й почали гульбанити по-дорослому. Він зайшов їх заспокоїти, а ті на нього «наїхали конкретно». Ну, і не витримав… Одного поклав. Двох поранив… Але ж із ножем спецпризначенці теж «на ти». Профі на всі руки!

      – Це точно. Треба його поворушити. Може, наш клієнт? На зоні заточку зробив. Вона ж тонка.

      – Тонка… Я адреску вже маю.

      – Їдемо?

      – Так. Підскочу й заберу тебе хвилин за сорок.

      – Добре.

      Лисиця

44

«Сокіл» – спецпідрозділ Управління боротьби з організованою злочинністю (УБОЗ) обласних управлінь Міністерства внутрішніх справ України. Його завдання – силове забезпечення оперативно-розшукових заходів, які здійснюють співробітники УБОЗ.