Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

вибухнув наляканий Олег.

      – Думав, що добре підмів і все почистив? – шпигонув професор. – Думав, що розумніший за всіх?

      – Я тут узагалі ніяким боком! – почав кричати екс-зек.

      – Розкажеш це попу на сповіді, – теж підвищив тон Лисиця. – Чи колегам. У камері. Коли на другу «ходку» пошкандибаєш.

      – Та клянусь! – наче виплюнув крізь зуби Приймак.

      – Коли кривоприсягаєш, лихо до себе кличеш, – повчально видав професор.

      – Чесно, – поклав руку на серце колишній спецпризначенець. – Я його не вбивав. Ось вам хрест. – І справді махнув рукою біля голови й далі.

      – А хто? – натиснув Ігор.

      – Не знаю.

      – А чому ж заховався, кінці всі обрізав? – наче притиснув до стіни донкор.

      – Нічого я не обрізав, – обурився Олег. – Якби обрізав, в Інки б не сидів. Десь би замулився на хазі. Балдою б поворушив.

      – А може, навпаки? – твердо сказав «своє слово» Богдан. – Тут засів, щоб ніби гарантія? Відправив Кречета на той світ, а нам тут баланду женеш[48].

      – Нічого я не жену.

      – А, до речі, чому ж нікому не сказав, що тут? – поцікавився Ігор.

      – Забухав.

      – Алкоголік? – зробив відкриття Лисиця, чмихнувши.

      – Ні, – ображено відповів екс-зек.

      – А чому ж забухав? – не заспокоювався професор.

      – Депресуха в мене… – промимрив Приймак. – «Стратив» я…

      – Що це значить? – не зрозумів Марченко.

      – Іннок сказала, – почав пояснювати «допитуваний», – щоб я у Костяна, чоловіка її колишнього, Кречета ж, грошей «віджав». Бо він жлоб. Розійшовся з нею, а бабла не відстібає. Сам же «варить» нормально. На татухах. І в барі. Лопатою гребе, мудак.

      – І? – підігнав, ніби лозиною, Лисиця.

      – Ну, почухав я до нього…

      – Коли? – запитав Ігор.

      – Недавно… – відвернувся Олег.

      – Точніше! – почав тиснути донкор.

      – Сімнадцятого…

      – Тобто… того дня, коли його вбили?! – зробив ще одне відкриття Богдан.

      – Ну… ви-и-ихо-о-одить… – знов запрацювало гальмо у Приймака. Обличчя блідшало.

      – Цій казочці не повірять навіть діти, – єхидно посміхнувся Марченко.

      – Зуб даю! – став заводитись екс-зек.

      – О’кей, – зупинив «небажані процеси» Лисиця. – Прийшов ти до нього…

      – Ага, пригріб, значить, туди, у студію ж, і кажу, що він «не по поняттям» робить. Колишній своїй треба «відстібати». Житуха яка важка зараз.

      – А він? – запитав донкор.

      – Послав мене, – із задавненою образою відповів Олег.

      – Далеко? – вирвалось у Богдана.

      – Самі знаєте куди…

      – Правильно зробив, – сказав твердо Марченко.

      – Чому це? – насторожився «посланий далеко».

      – Бо… – відрізав донкор.

      – Ясно, – незадоволено плямкнув Приймак.

      – І що ти? – штрикнув Лисиця.

      – «Поповз». А що було

48

Баланду гнати – брехати (жарг.).