Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

Богдан. Знову невинні двері опинилися між бажанням і не-результатом. Трагедія. Але не тільки у дверей.

      «Стукачі» почекали ще. І хотіли вже йти, як із задвер’я почулося скрипіння внутрішніх петель, а потім і жіноче «Хто там?». Таки подвійні двері.

      Зраділи. І повернулися на «вихідну позицію».

      – Ми від Григорія Михайловича, із Павлоградського, сусіда ваших батьків, – майже припав до вагонки Марченко. – Він загубив ключі від їхнього будинку. І тепер не знає, що робити. Так же не залишить.

      – От же ж «валянок» старий! – проскреготав той самий голос, але роздратовано. – Криворуким був. Криворуким і лишився. Недарма ж баба Ганя його так називала, царство їй небесне. Заходьте! – Скреготливий голос змінив скрегіт замка. Двері смикнулися. Завмерли. А потім і розчинилися. «Засвітили» співрозмовницю. Журналісти побачили невисоку молоду шатенку в картатому халаті й із заспаним фейсом під каре. А на фото – краща.

      – Вибачте, я з нічної зміни, – почала виправдовуватися господиня, пропускаючи гостей до квартири. Ті акуратно зайшли.

      – А ви дядю Гришу звідки знаєте? – позіхаючи, запитала Інна.

      – Щойно познайомились, – відповів Ігор. – Ми журналісти. Брали в нього інтерв’ю. Ось наші документи.

      Гості витягли посвідчення, але жінка тільки ковзнула поглядом.

      – У нього? – здивувалася вона і звела очі на чоловіків.

      – Так, – підтвердив донкор. – Зараз готуємо матеріал про ваше село. Нас цікавлять звичайні історії звичайних людей. От ми до нього й «пришвартувалися». Просто їхали. Дивимося, а він сидить на лавці. Поспілкувалися. Він і попросив допомогти. Коли дізнався, що ми в Донецьк їдемо. «Така арихметика».

      – Ясно, – поправила волосся Інна. – Чаю вип’єте?

      – Можна, – відповів Богдан.

      – Зараз поставлю чайник. Поки завариться, туди-сюди – ключі знайду. Але зараз їхати туди… Не дуже «в тему».

      Зачинивши двері до кімнати, Інна провела гостей на кухню, ввімкнула чайник і вийшла. Ігор дістав із «Білли» шоколадне печиво «Савоярді» й поклав на стіл. І поки лишалися самі, мовчали і слухали місцеве радіо, яке неголосно розповідало про шахтарські успіхи та проблеми. Але воно не завадило почути, про що говорили за дверима в кімнаті.

      – Мені треба в Павлоградське з’їздити, – долинув напівшепіт Інни.

      – На фіга? – запитав чоловічий напівшепіт.

      – Хату замкнути, – роздратовано гаркнула жінка. – Сусід на хазяйстві, пеньок старий. Ключі загубив, роззявляка.

      – Та що за фігня? Мені самому тут кукурікати?

      – Побудеш. Не маленький.

      – Не хочу я.

      – Я теж не хочу. Але – треба. Є таке слово. Але ти про нього ніколи не чув.

      – Знову за своє?

      – За твоє…

      – А я ніяк не можу отямитися після того, – став підвищувати голос чоловік.

      – Закрий пащу! – гаркнула жінка. – Соплі розпускаєш. Чоловік ти чи ганчірка? Коли пацана того застрелив, так само нив?

      – Не згадуй.