Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

розцвів Григорій Михайлович, ховаючи заробіток до нагрудної кишені з емблемою. – Так щастя біля мене ще й завтра потопчеться.

      Дідусь і цього разу був щирим. Не Роберт же де Ніро, щоб обіграти на носовій хустинці всіх. За такий невеликий гонорар.

      Журналісти попрощалися, і машина рушила на Донецьк.

      – Цікавий екземпляр, – сказав Лисиця, пристібаючись паском.

      – Абориге-е-ен…

      Марченко знову почав дорожній фристайл. Між ямами. Підвіска ж не залізна!

      – Пощастило з ним, – подивився у бокове вікно Богдан на занедбаний двір, за гнилим парканом якого ховалася напівзруйнована хата й сарай із проваленим дахом.

      – І не пощастило з Мордовцевим.

      Ігор устигав на два фронти.

      – Утік? – запитав професор про те, що муляло.

      – Схоже, – серйозно відповів донкор.

      – Чи, може, й справді погостювати вирішив? – Лисиця подивився на водія. Ніби той знав відповідь. Але «шифрувався» під заклопотаного. – Перевірити б?

      – Проб’ю, – вів далі «двофронтовість» Марченко. – Якщо, звісно, вони вилетіли з України. А щодо Магадана… – Ігор на трохи замовк, ніби прораховував ризики. – У мене ж там однокласник живе. Як поїхав одразу після школи, так і лишився. Водієм працює. Зв’яжуся з ним. Хай підворушиться. Не повинен відмовити… Не шилом, то швайкою.

      – Це буде шикарно.

      Лисиця справді зрадів. Бо цей Ігор реально класний хлопець. І працювати з ним просто й приємно. Добре, що він такий. А не бурундук, «забитий податками». На такого міг би легко нарватися… Слава Господу!..

      – Не вірю я в такі збіги, – видав напружено Ігор. «Тема» його не відпускала. – Не збиралися їхати, а потім різко все змінилося. І саме після вбивства.

      – Не факт. Може, заважало щось. Тримало. Чи грошей не було.

      – Може. А після вбивства й з’явилися.

      Лисиця задумався. Закусив нижню губу й подивився вперед.

      – Тепер головне, щоб Гуся допоміг, – розважливо сказав донкор, а потім, схаменувшись, додав: – Сашко Гусєв. Однокласник. У принципі, він відповідальний і безвідмовний. Голову розіб’є, а допоможе.

      – Тільки попередь, щоб не злякав. Бо заляже наш «свинячий кілер» у вічній мерзлоті. Якщо через убивство він туди й «змився».

      – Скажу.

      – А нам треба доню просканувати. Здається мені, що вона – та ще штучка. З таким «послужним списком». Тут точно щось та й може бути. Ревнощі. Конкуренція. І людські самці тут мало відрізняються від тваринних. Гін такий могли затіяти, що шекспірівські трагедії здадуться казкою про Колобка. Інстинкт. Дехто це називає коханням. А це лише боротьба за самку.

      – Головне, щоб самки про це не почули. Загризуть. У них життя все цьому коханню присвячене. Кожен крок і кожен подих.

      – Мовчатиму. Хочеться ще пожити. Та й поборотися за самку.

      Марченко усміхнувся й нічого не сказав. Суто чоловіча розмова. Не для публіки. Трохи груба. Трохи цинічна. А разом – табу для жіночих вух. І не дай, Господи, порушити