Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

повільно чадів, виставивши напоказ тютюнову насолоду. Ніби інших у його житті давно вже не було. Або це його «постійне».

      Те, що «прибульців» двоє, робило їх сміливішими. Інстинктивно. Отже – сильнішими… Природа…

      – Добрий день! – майже панібратськи привітався Марченко.

      – Моє шанування! – спробував у тон зіграти свою партію Богдан.

      – Добрий-добрий, – просканував чужинців чоловік, примруживши цікаві очі. – Шанування-шанування…

      – Ми журналісти, – дістав посвідчення Ігор. – Із Донецька. Це ось Богдан. А я Ігор.

      – Григорій Михайлович, – простягнув роботящу руку сусід. «Прибульці» по черзі потиснули. – А з якої газети?

      – «Презумпція», – хором відповіли журналісти, хоч і не репетирували.

      – Ніколи не чув, – спокійно оцінив сусід, вертячи головою. – Зараз стільки нових… А називаються – язика вивихнеш. Раніше була «Правда». І все ясно. Брехню в ній не писали.

      – У нашій теж не пишуть, – не втримався від патріотичності донкор.

      – Тепер скрізь брехню пишуть, – не збавляв категоричності Григорій Михайлович.

      – І в «Правді»? – обережно запитав Лисиця.

      – Ні, – почала рити траншеї довкола себе «спецівка». – Там брехні бути не може. Ніколи. Якщо і в «Правді» буде брехня, кінець світу настане. Така арихметика.

      Лисиця й Марченко перезирнулися. І зрозуміли один одного. З цього шляху треба звертати. Куди-небудь. Праворуч чи ліворуч. Але обов’язково вбік.

      – Це точно, – кивнув Ігор. – А ми до сусіда вашого.

      – Не ви перші, – загасив об лавочку недопалка фанат «Правди».

      «Прибульці» перезирнулися знову.

      – До нього хтось приїжджав? – запитав про очевидне Богдан.

      – От ви журналіст, а питаєте дурне, – похитала головою «людина в чорному», вишкіривши погані зуби. Хоч нападати ніби й не збиралася. – Ясно, що приїжджали, раз кажу. Не бачив би – мовчав би. Така арихметика.

      Професора «роздягли», як цибулину. На допомогу прийшов донкор.

      – Ви їх добре розгледіли? – підкинув нехитре запитання він.

      – А що ж там, – грався в «основного» сусід. – Вийшов отак на вулицю, як зараз, і курив.

      – І що? – запитав Лисиця.

      – Нічого, – стенув плечима сусід. – Міліція то була. Приїхали вчотирьох. Двоє у формі. Два так. Покрутилися-покрутилися й поїхали, гірко облизнувшись. Пилиповича ж дома немає. І Дусі теж. Така арихметика.

      – А де ж Пилипович і Дуся? – далі атакував професор.

      – На морях, – усміхнувся «казкар».

      – В Єгипті чи Туреччині? – поцікавився Марченко.

      – А Охотське море там є? – притиснув до стіни «географією» Григорій Михайлович.

      – Ні-і-і, – розгублено відповів Богдан.

      – Значить, не там.

      – А до чого тут Охотське море? – «наїхав» Ігор.

      – Ну, ви ж про Пилиповича запитали. Я й кажу. На морях.

      «Спецівка» знову