Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

від неї».

      – Ну, тут наче все зрозуміло, – почав діловито Марченко. – Кречет усе прораховував і перестраховувався. До роботи підходив відповідально. Тому проколів у нього й не було.

      – Може бути, – оцінив професор. – А от далі… Гм… «Уранці дізнавшись істину, ввечері можна померти». Це відповідь про тих, хто може більше сказати про Креча.

      – Ага… Вони нічого не скажуть. Хоч і знають. Їх залякали? Намалювали невеселу перспективку?

      Кількість питань зростала. І шанси ще більше заплутатись – теж.

      – Але з якою інтонацією він це сказав? – поділився спостереженням професор. – Наче хотів налякати. Чи, швидше, відлякати. Відштовхнути від розслідування. Мені не сподобалось. Хоч це лише відчуття і в папку слідчий таке не вшиє. А наступна фраза – взагалі. Ну дуже прозорий натяк: «У мудрої людини довгі вуха та короткий язик». Усе. Гаси світло. Приїхали: затямте, діти мої, мудрість – це вміння багато слухати і мало говорити. А ще краще – мовчати зовсім. Десь так… Слухай, – розправив крила Лисиця, – а чи не заради цих погроз він і погодився на аудієнцію? По-моєму, дуже мудро.

      – Зараз збігаю й запитаю, – подивився в бік «Червоного дракона» донкор. – Пальці протезні у дверях причиню. Відразу зізнається… Дідько! Цей «саморобний Конфуцій» став ще більш таємничим, ніж був до цього. Раніше я знав, що він є. І трошки побоювався. Та його всі побоюються. Кого не спитаєш. Тепер же я його конкретно боюсь. Хоч і не з лякливих. Ще, не доведи, Господи, снитися почне…

      – Отож, – аж посунувся вперед професор. – Здається мені, цей донецький кіборг не випадково з’явився у нас на стежечці.

      – Облиш, – напівстурбованим голосом сказав Ігор. – Я ж сам придумав з ним зустрітись.

      – Це точно? – подивився двома незмигними ліхтарями Лисиця.

      – Ну, звісно, – перейшов в атаку донкор, але одразу задумався. – Стоп-стоп…

      Він повернувся ліворуч і задивився у вікно. Богдан сидів мовчки. Не підганяв, хоча про «стоп-стоп» дізнатися ну дуже кортіло.

      – Гурченко! – видав нарешті він.

      Богдан дивився на співбесідника, але в думках з’явився стильний образ незабутньої Людмили Марківни. Та навряд чи вона мала стосунок до розмови.

      – Гурченко! – повторив нарешті Ігор і ляснув себе по лобі. – Це він мене підштовхнув. Ми говорили по телефону. Він запитав, що у мене нового. Я й ляпнув про вбивство Кречета. А він мені одразу Термінатора й підкинув. Ось так.

      – А хто кому дзвонив?

      – Він мені. Запитував номер однієї спільної знайомої.

      – Ага. А що за перчуган?

      – Прес-аташе хокейного клубу «Донбас». Разом в універі навчалися. Він – на два курси молодший.

      – Серйозна людина, – закивав професор.

      – Це зараз.

      – А раніше?

      – Раніше всього бувало. І майже ходка теж. «Умовний», по-моєму, ще висить.

      – За що?

      – Начебто за шахрайство. Створили «бюро