Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

міфології.

      На вікнах розвішані плетені ширми.

      До стін притулилися, щоб навічно застигнути, зображення кошика з квітами, білих півоній біля скелі, червоних камелій та кілька різних малюнків, де і так і сяк красується «господар». Той, чиє ім’я виблискує на фасаді.

      Термінатор – чоловік трохи за п’ятдесят із повністю білою від сивини головою – сидів у кутку оформленого так само, але меншого залу за столиком на чотирьох, оточеним плетеними стільцями. На стіні праворуч – віяло, на ньому – черговий епізод із китайської міфології. Позаду – довга картина з трьома деревами без листя, за якими ледь губився ніжний літній пейзаж. Чоловік задумливо тримав ручку в лівій руці. Перед ним лежав блокнот у шкіряній коричневій обкладинці, а поруч – остання модель «Apple iPhone» чорного кольору. Помітивши гостей, Термінатор уп’явся в них однооким, але від того не менш пронизливим поглядом. Хоча дивилися все ж таки двоє очей.

      Ішли до столика недовго, але професорові це не сподобалось. Пригнічував погляд. Бо тут переплелося все: і розповіді Марченка, і дещо страшнувате прізвисько, і проштрикливі (два-мінус-один) очі цього «китайського імператора». Навіть музика відступила. І політ раптово перервався. І літун опустився на землю. У нього ще є тут незроблене.

      «Теракотовий воїн» підвів «майже полонених», уклонився і зник. Донкор із Богданом залишилися. Ніби опинилися на Вищому Суді. І зараз ліва рука «повелителя» виведе у блокноті їхню подальшу долю. І нікому невідомо (навіть «Судді»), якою вона буде. Та, слава богу, цей суд на землі. А не там, на небі. Бо там уже буде остаточно. І потім нічого не виправити.

      – Доброго ранку, – виявився сміливішим Марченко.

      – Гм, – відповів Термінатор, – доброго-доброго.

      – Здрастуйте, – побажав здоров’я «судді» Лисиця й поглянув спочатку на праву «руку», а потім і на «око». Рука – точно протез. Від силіконової кисті неприємно війнуло мертвотністю. А от око… Здавалося, що воно живе. Таке, як і ліве. Супер. Якісна робота. Але їхній цікавий блакитний колір… А-а-а, ясно. Кольорові контактні лінзи. І шарму додають. І можливі відмінності між справжнім оком і протезом приховують. Розумно. Молодець.

      – І ви будьте здоровим, – розібрався в ситуації блакитноокий «імператор кафе». – Сідайте. – Він відсунув блокнот із ручкою на край столу.

      «Прибульці» сіли. Проте відчули, що Термінатор стає «імператором» і для них. І це лякало ще більше. Змішуючись із тим страхом, що вже був, новий творив вибухову суміш. Що загрожувала катаклізмами для мозку. Тим, у кого він є. І про це зараз можна буде дізнатися.

      Лисиця, діставши блокнот і ручку, вмостився праворуч від господаря. Марченко – навпроти. Магічний трикутник є. Треба його ввімкнути.

      – Пропоную випити, – сказав «імператор кафе», уважно пройшовшись поглядом настороженими фейсами гостей. – Чаю. Китайці його називають «вогнем життя». Уранці він просто незамінний. Коли налаштовуєшся