Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

про пакет із цукерками Лисиця. – Це вам. Від дяді Ко.

      – «Київ вечірній»? – розцвіла усмішкою пані капітан.

      – Ви крізь целофан бачите? – удавано злякався Богдан.

      – Якби ж то… – зітхнула дівчина. – Дядя Ко завжди тільки такі передає. Знає, що я їх люблю.

      – Правильна у вас любов, – проковтнув слину професор, згадавши, які ж насправді смачні ці шоколадні міні-гори з горішками всередині, і вручив «передачу».

      – А ми зараз ними й поласуємо, – зробила несподіване відкриття старший слідчий, дістаючи важеньку коробку з пакета. – Тільки чай поставлю.

      Вона сховалася за столом – і почулося пластикове «клац». Коли з’явилася рум’яна з підстілля, шумом озвався чайник.

      – А ви чули про вбивство Костянтина Петровича Кречета? – несподівано «зіпсував» усе Лисиця, сідаючи. – Його вбили й викололи очі.

      Олена подивилася на журналіста. Чого більше в тому погляді – насмішки, застороги чи цікавості, – сказати важко. Ймовірно, всього стільки, скільки захотіла повелителька погляду. Але здалося, що цікавості.

      – Журналістське розслідування? – знову кинула оком на монітор, але до мишки не доторкнулася. – У нас цього не люблять.

      – У Донецьку чи в міліції? – напружився Богдан.

      – У донецькій міліції, – уміхнулася дівчина, не знаючи, що цим січе Лисицине серце. Не можна ж так. Він хоч і «журналіст», та все одно людина. – Коли добровільні нишпорки (часто за гроші) сунуть носа куди не слід. Не радила б я вам. У нас тут народ суворий. Всяке може трапитись.

      – Кодаковський теж раніше не любив, – відповів на усмішку «богині» професор. – Але я його перевиховав. Повільно. Наполегливо. Не шилом, то швайкою. Але перекував меча на плуга.

      Оленині красиві очі збільшилися. Автоматично.

      – А хіба це можливо?

      Неочікувана зміна на кілька секунд вибила Богданові «пробки». І що він такого сказав? Ніби пообіцяв збігати й повернутися за п’ять хвилин з убивцею Кречета. В наручниках. Із заклеєним ротом. Скотчем. Щоб не горлопанив усяку єресь про адвоката й несправедливість затримання невинного.

      – Ну… – зам’явся професор, – мені здалося, що я зміг. В усякому разі, «добровільною нишпоркою» він мене не обзиває.

      – Вибачте! – зашарілася капітан.

      – Пусте, – махнув Лисиця. – Усе правильно. Мало кому сподобається, коли плутаються під ногами. Де моська, а де слон…

      – Так, – без роздумів погодилась Олена. – Знаєте, є речі, які до пори треба зберігати в таємниці. А журналю… Вибачте… Журналісти беруть і витягують на світло. І користі від того мало. Щоб не сказати більше.

      – Я такого не робитиму, – застрибнув у дитячий садочок Богдан. Став його вихованцем. У шортиках і білих босоніжках.

      – Від дяді Ко абихто не приїде.

      Олена мовила це крізь усміх. Лисиці сподобалося.

      – А взагалі він класний, – замріявся Богдан.

      – Так, – зробила те ж саме дівчина.

      Чайник знову видав «клац». Але вже без чиєїсь