Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

І навіть провести гунфу ча. І все це без супроводу ідіотських афоризмів. І пильного одного ока. Хоч і дивляться їх двоє. Блакитних…

      Розділ 6. Дракон і змія

      Рушили до машини.

      Ось вона, рідненька. Втомилася чекати. Скучила… Сигналка – пік-пік! Обоє дверей – клац-гуп! Майже вдома…

      – Краще б не ходили до цього павича надутого, – замахнувся по керму Марченко, але не вдарив. Молодець він. Приховував усе. І тільки зараз трохи прорвало. Але – лише в одному місці.

      – Чому? – поцікавився Богдан, хоча чудово знав відповідь. Просто хотів почути версію донкора. Для повноти картини.

      – Нагнав понтів, філософ бісів, – відвернувся від пасажира водій. Щоб той не бачив перекошеної від гніву мармизи. Ще присниться. Вози його потім до знахарок.

      – Не поспішай, – почав пародіювати Термінатора Богдан. – «Лай себе, а не сонце, що сад твій не зацвів».

      – Угу, – повернувся до Лисиці Ігор, – тепер ти тут повикаблучуйся. Щоб я блювонув.

      – Не рви на собі ципао, Лао-цзи, – продовжував грати професор.

      – Не зрозумів? – настовбурчився Марченко.

      – Бачив офіціантку?

      – Ну, нічогенька така, сексапілочка, – заворушилися приємні спогади у донкора.

      – Ципао – це те, що на ній, – прокоментував міжнародний знавець жінок і їхнього одягу.

      – Дякую! – зімітував «уклін з рукою» Ігор. – Ще лахи жіночі на мене начепи.

      – Забудь і заспокойся, – почав підпрацьовувати на півставки «машинним психологом» професор.

      – Забудеш тут, – не сідав гнівливий акумулятор у журналіста.

      – Забудеш, – твердо сказав уже своїм голосом Богдан. – Тепер подивимося, що наловили. Бо мені ще до ментури чухрати. – Дістав блокнот. – Тут усе записано. Зараз. – Розгорнув. – Так. – Почав учитуватись. – Ага. Перше. «Селянин і до ста років може дожити, чиновник – ніколи». Це відповідь на питання про зв’язки Кречета з криміналом. «Селянин» – це периферія, віддаленість від активних процесів… – У Лисиці заговорив аналітик. – Чиновників уявляють як хабарників і корупціонерів. І раз Кречета не стало, отже, він не «селянин»… Щось таке… Муть, звісно, але що вже є…

      – Можна ще кинути жереб, – скривився Марченко. – Або поворожити на липовій корі. Як скіфи. Липа – якраз те, що треба.

      Лисиця зрозумів натяк. Гіркувато. Але справедливо.

      – У тебе є інші варіанти? – спокійно запитав він, хоч у душі клекотіло, як у Голохвастова, коли він освідчувався Проні.

      – Ні, ну…

      – Часу мало, – обірвав приятеля Богдан. – Спробуємо на зуба. Щось вийде – добре. А ні – підемо далі. «Жувати виділення з носа» – навряд чи результативний метод.

      – Ну, добре…

      – Далі йде «Краще бути живим жебраком, ніж мертвим імператором», – прочитав із «граматки»[36] Лисиця. – Це про те, чи не займався Кречет чимось злочинним… А потім ще й було «У бджоли спинка смугаста, а тигром її не назвеш». Гм… Судячи з

36

Граматка – 1. заст. Буквар. 2. церк. Поминальна книга або поминальний список.