Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

щоб я червоніла? – подивилася просто на професора дівчина. Того кинуло в кратер вулкана. Без шансів на порятунок. Обпекло всього.

      – Капітани теж червоніють? – сяк-так видавив Богдан.

      – Капітани – ні. Німфи – так. – Дівчина почала грати на повну. Це їй подобалось. Лисиці теж. І змінити він уже нічого не міг.

      – Знав би, що йду до німфи, квіти б купив. І шампанське.

      – На службі не можна, – зауважила Олена.

      – Тоді після, – почав радіти професор, думаючи, що влучив у дев’ятку.

      – Це пропозиція? – взялася за звичну справу старший слідчий. Лисиця навіть не відчув, що його вже допитують. Профі!

      – На службі ж не можна пропозицій? – намагався викарабкатися він.

      – Не можна, – категорично відповіла дівчина.

      – Тоді пропозиція, – «вперся рогами» професор.

      – А подумати я можу? – стала знову дівчиною пані капітан.

      – Тільки про те, що надягти, – упевнено заганяв її в глухий кут Богдан.

      – Який ви… – зіграла фатальну пристрасть Олена.

      – Який? – перетворився й сам на слідчого Лисиця. Бо теж не дудка з бузини.

      – Наполегливий і самовпевнений, – наголосила кожне слово старший слідчий.

      – Наполегливий і впевнений у вас, – уточнив Лисиця.

      – Уже й за мене все вирішили? – «наїхала» дівчина.

      – Та ні. Просто вірю. А віра – сила потужна. Випробував на оцій ось шкурі, – провів руками «по собі». – Сотні разів.

      – І не засперечаєшся…

      – Еге ж, – погодився наполегливий «прибулець».

      Дівчина подивилася на монітор і кілька разів клікнула. Потім знову повернулася.

      – Гаразд, – мовила заклопотано. – Мені справді треба подумати. Чи зможу я змінити плани на вечір.

      – Зможете, – сказав Лисиця. – Ви багато можете. Бачу.

      – Перехвалите, – твердо зауважила дівчина. – І я візьму та й зіпсуюсь.

      – Професіоналам це не загрожує, – одразу ж відреагував Богдан.

      – За компліментами може ховатися маніпуляція, – із деяким сумом повідомила старший слідчий. – Чоловіки ж майстри в цьому.

      – Так. Але до жінок їм ой ще як далеко…

      Богдан пильно подивився на Олену. Та ніби внутрішньо стрепенулася. За маскою грайливості ховалася справжня жінка. Розумна, рішуча й підступна. Інтуїція тут била в десятку. І жоден сумнів не навідав професора. Він уже майже все про красуню зрозумів. І буде з нею непросто. Тобто цікаво й «екстремально». Саме так, як і треба. Як хочеш. Інакше – навіщо ж життя?

      – Та й усі маніпуляційні штучки я із собою не брав, – продовжив «поєдинок» Лисиця. – Знав, що не потрібні. Ваші ж сильніші. А мої там, у сумці. У номері. На третій полиці у шафі.

      – Ви навіть полицю запам’ятали? – щиро здивувалася пані капітан. – Спостережливий. Це для журналіста важливо.

      – Ну, куди мені до слідчих, – відповів професор. – А до старших – тим більше.

      Олена прошила Богдана очима.