Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

тьотя Айшат, якій моя мама врятувала дядька Адама, лізе з гидотою. Обзивається й бажає нам смерті. Як побачить на вулиці, кричить:

      – Навіщо врятували Адама?! Я не хочу жити з калікою! У нього тепер ноги немає!!! Нехай би вмер!

      Вона – мати чотирьох дітей.

      Поля

01.12.

      Ерик і тьотя Аля поїхали сьогодні. Баба Тося лишилась. Їм немає на що жити, і вони хочуть одержати пенсію баби Тосі.

      Пенсію в Чечні не платять, платять у Росії.

02.12.

      Я малюю свічку з натури. Віск капає просто на стіл.

      У наш клас посередині навчального року прийшла нова дівчинка. Лур’є-Левиця не прийняла її у свою «елітну банду». Ми хотіли з нею подружитись, але вона сама собою. Вона з гірського села. Чеченка. Але в неї російське ім’я – Арина.

      Дівчина після школи йде на ринок у центрі міста і торгує – зовсім як я. Вона продає чоловічі сорочки та жіночі майки. Купує їжу, готує. Уроки робить уночі. В Арини багато сестер і братів, а вона найстарша з дітей у родині. Має 12 років.

      Кассі вирішила з нею зблизитись. Намалювала троянду, дуже гарну, і подарувала мені:

      – Вибач, Поліно! Я пересяду до неї за парту! Хочу говорити з нею.

      Ну що ж, я не ображаюсь.

      Поля

04.12.

      Що коїться, жах! Мама сказилася. Б’є мене нізащо! І руками, і ногами. Кидає в мене речі! А все через Хейду. Вона… Не можу продовжувати – мама кричить і кидається. Вибач.

      19.00. Мама лається і знов-таки нечесно б’ється. Говорить:

      – Ти клята тварюка! Худобина! Я тобі покажу! Я видам тебе заміж за злющого дядька, ось тільки закінчиш 9-й клас! – і все в цьому дусі.

      Ще мама купила мені набір білизни для посагу, а тепер усе забрала собі у свою шафу.

      20.00. Ну й дісталося! Мама грозила, верещала і шпурляла в мене всі речі, що попали їй під руку. Зараз затихла (тьху, тьху, тьху). А все через те, що в нас у квартирі було заземлення. Це такі дроти від сусідів ідуть, щоб електрика хоч іноді вмикалась. А заземлення потрібне – дріт зачищається й один кінець на залізну батарею прив’язується, а другий кінець дроту в розетку вставляють. І треба саме в певне гніздо розетки запхати кінець!

      А Хейда прийшла до нас і, поки я відвернулася, вона витягла дріт і сунула його не в те гніздо! Вийшло лихе замикання! Дроти загорілись! Хейда пищить! Удома тільки я й вона! Я хотіла руками дріт схопити, але згадала, що струм може вбити людину. Схопила палицю дерев’яну й зуміла витягти дроти, що палали, з розетки.

      Мама мене побила за те, що так вийшло. І кричить. Природно, завтра я йду на ринок торгувати («без розмов»), і взагалі накладено купу покарань. Наприклад, мама заявила: «На Новий рік я ляжу спати, а ти роби що хочеш!»

      Якщо так і станеться на Новий рік, я лежатиму в ліжку з заплющеними очима. Я уявлю тьотю Алю, Ерика й Сашку. І бабу Тосю! Яка різниця, з ними я чи ні? Вони ж зі мною!

      Прийшла до нас бабуся Тося. Я їй про все поскаржилась. А дядько Хейди полагодив дроти. Виявилося, нічого страшного не сталось.

      Зараз мама з кухні говорить:

      – Полю, йдеш пити чай?

      – Ні, – відповідаю. За що мене били, питається?

      – Йдеш?! – репетує мама.

      – Ні! – кричу я.

      – Полю,