Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

виявився дурним і порожнім. З ним продовжує зустрічатися Міла.

      Поля

22.11.

      Прийшла від тьоті Алі. Навідувала її. Вона допомагає мені з математикою.

      Ерик сказав усього кілька слів.

      Я самотня. Немає вітчима – він поїхав, немає мами – вона на ринку.

      Я зайнялася копанням у своїй душі. Я не розумію себе. Що це? Я злюся на Ерика, тому що не є дівчиною його мрії. Тому що він не любить мене. Але чому він повинен мене любити?! Та я злюся. Злість переповнює.

      Я склала собі ідеал, який не є реальністю. Мама каже, треба сприймати людину такою, як вона є.

      Я дійшла висновку, що я не права, поводжуся погано (це мама днями підказала) і, як не крути, – найпротивніше дівчисько на світі. Мені потрібно бути вольовою. Сильною. Я зовсім не вмію жити в цьому світі. Але я обіцяю виправитись!

      Поля

23.11.

      Весь час думала про Ерика. Як усе кепсько!

      Учора я сказала в гніві, що Ерик і тьотя Аля нехороші, а бабуся Тося – хороша. Але мама відповіла, що всі – хороші.

      – Це ти не вмієш знаходити цікаву тему для бесіди, – сказала мама. – Ти нудна!

      Як знайти тему для бесіди? Про мудрі книжки та грецьких богів Ерик не говорить. Про танці на столі я нічого не знаю. Учора, наприклад, я була в гостях і Ерик спитав:

      – Ти ходила сьогодні до школи?

      – Ні, – відповіла я.

      – Чому?

      – Сьогодні вихідний день!

      Тьотя Аля перепитала Ерика:

      – Що Поля сказала?

      А він відповів мамі:

      – Сама в неї запитай, вона тут щось мимрить ледь чутно.

      Я образилась.

      Краще мовчати. Своє серце можна наповнити або любов’ю, або злом. Я зрозуміла одну важливу річ: нікого не можна вважати своєю власністю і кожен має право, щоб бути.

      Поля

24.11.

      Причапала сьогодні до школи: дивлюсь, а банда Лур’є-Левиці вже виглядає когось біля воріт.

      Хотіла повз пройти.

      Але Міла перегородила мені дорогу і каже:

      – Поліно, ти в Мамеда (або Мехеда – я не зрозуміла точно) закохана, так?

      Спочатку я навіть трохи злякалась, бо мені здалося, що вона сказала «Ахмеда».

      Я подумала: зараз буде бійка, їх шестеро, а моїх дівчат немає, і кофтина в мене нова, а стане дірява.

      – То з Мехедом, значить, крутиш? – повторила Міла.

      Почувши незнайоме ім’я, я знизала плечима й сказала:

      – Ти зовсім, чи що?!

      На що Яха, Малка й Німа заявили:

      – Звичайно, з ним! Він сам сказав!

      – Ну й іди до нього!!! – чомусь істерично закричала Лінда й заплакала.

      Тара її обійняла.

      – Зовсім здуріли! – я посунула їх із дороги і пройшла. Бійка мене обминула.

      Прийшла додому, а мама каже, що цей хлопець, уже не знаю, як його звати (Мамед чи Мехед), певно, сам нашим дівчатам щось набрехав. Просто знущається, бо я росіянка.

      П.

26.11.

      Була вдома в Хейди. Така біднота! Сісти нікуди, немає навіть стільців. Сидять на підлозі! Одне ліжко, і повно народу у квартирі (дядьки, племінники, ще хтось).

      Хейда лінується