Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

собою вдіяти.

      З будинку їхньої бабусі бойовиків не вигнати. Міліції немає. Так що, швидше за все, бабуся Тося, Ерик, Сашка й тьотя Аля житимуть у нашому під’їзді. У них тут однокімнатна квартира. Її поки не зайняли бандити.

21.10.

      Щойно зі школи!

      У мами на роботі неприємності. Утискають. Раніше, до війни, такого не пам’ятаю.

      У школі зранку все було нічого, а потім прибігла Кассі й розповіла, як хлопці з 10-го класу затягли її на горище! І змушували палити. І цілуватися. От!

      А кілька днів тому, коли я виходила зі школи, то почула, як десятикласники, показавши на мене пальцем, говорили:

      – Ця гаскі?

      (Гаскі – презирлива назва росіян.)

      – Так, вона – гаскі!

      – Точно гаскі? На чеченку схожа! Гарна!

      – Гаскі, гаскі!

      – Якщо гаскі, то з нею все можна.

      Кассі вони піймали вчора й затягли у своє лігво. Її мама й тато на ринку торгують деталями для машин. Живуть вони бідно. Вона вдома й сказати побоялась.

      А сьогодні я сиділа на перерві й розмовляла з худенькою дівчинкою Тиною. Раптом підходить до нас «тьотя» 17 років, із 10-го класу! І каже:

      – Поліно, ходи зі мною.

      З якого привіту, питається? Я її вперше бачу. Доти тільки мигцем бачила, з десятикласниками.

      Вона схопила мене за руку й волоком потягла по коридору! А я настільки очманіла від того, що відбувається, що дозволила себе кілька кроків протягти. Потім зупинилась і кажу:

      – Я кроку не ступлю. Куди ти мене тягнеш?!

      А тим часом хлопці з 10-го класу пішли в кабінет (а там нікого, крім них, не було) і встигли підморгнути моїй «церберці», яка щосили тягла мене шкільним коридором! Я відразу зрозуміла, що вони задумали якусь гидоту!

      Вона мені каже:

      – Ходи, і без розмов! Тебе зараз де з ким познайомлять… І взагалі – ти «росіянка». Не думай про себе забагато!

      Я вивернулась, вирвалась і побігла. Вони це побачили, і за мною. На щастя, урок почався. Я встигла заскочити в клас.

      Мені так тривожно. Говорила з Кассі, як бути. Але вона – типу Альонки: «Якщо тебе схоплять, я втечу».

      Тина, худенька чеченка, взагалі страху натерпілась. Тепер зі мною навіть розмовляти боїться, щоб не потрапити під розбірки. Ми з Тиною ходили іноді разом додому. Але від згорілої п’ятиповерхівки вона йде в інший бік, а мені ще два квартали йти на самоті.

      Сьогодні з неспокійною душею йшла зі школи і бачу: стоїть новий сусід із нашого будинку (який уже не раз висловлювався, що нас із мамою треба вбити). Цей здоровенний чолов’яга став кричати на мене по-чеченськи. Я йду, вдаю, що це він не мені. Адже я його навіть не знаю, що він може мені говорити? Тоді він став російською кричати:

      – Російська суко, я тебе заріжу! – і ще щось горлав і горлав.

      Зараз я вже вдома. Але мені все одно страшно.

      Тьотя Аля в нас учора ночувала. А Ерик у Мансура. Вони бояться ночувати у своїй квартирі.

      Сьогодні мій вітчим Руслан піде виставляти незваних гостей із домівки бабусі Тосі. Руслан по-чеченськи іншим чеченцям спробує пояснити, що недобре виганяти старих росіян на вулицю та захоплювати їхнє майно.

      Ерик