Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

знову прийшла. Каже, без мене їй не скласти гарний роман. Я прибираю вдома, а їй диктую, що писати. Бо ж мені писати тепер не треба. Свій роман я порвала і спалила.

      А ось як придумала для розділу її роману: убивця прийшов убити порядного чоловіка. Удома цього чоловіка не було, а була його дочка. Убивця наставив на неї пістолет і хотів пристрелити. І так би й сталось, якби в цей момент не з’явилася миша. Звичайна сіра миша. Дівчина так боялася мишей, що забула, що перед нею вбивця. Вона закричала: «Миша! Миша! Рятуйте!» – і кинулася до нього. Убивці стало смішно, він не зміг її вбити й пішов.

      Я сьогодні купила собі ляльку на ринку, назвала Ксюша. Мені все ще подобається гратися з ляльками, наче це мої дочки. Хейда теж любить гратися з ляльками, розчісувати їм волосся й шити сукні.

      Поля

18.12.

      З мамою скандалю. Вона мене кілька разів ударила. Усе тому, що на її заяву: «Не можна Полі їсти солоні огірки!» – я сказала бабусі Тосі:

      – Вигадує. Можна мені їх їсти!

      Дивно, але якщо мама не бачить, що я їх їм, мені ніколи не буває погано. Ніколи! А якщо побачить, що я з’їла малесенький шматочок, то почне голосити годинами поспіль:

      – Тобі зараз стане погано! Живіт у тебе заболить!

      І точно: болить, ще й як!

      Мама могла б мені сказати, щоб я її не перебивала. Але навіщо бити? Навіщо знущатись? Ще вона не забула мені повідати, що я – «мерзота», «сволота» і «всім їй зобов’язана», «сама народила – сама й уб’ю!».

      У мене температура. Мабуть, я захворіла. Ангіна. Я дуже боюся хворіти. Мама сильно лається, що я не торгую, не прибираю, коли хворію.

19.12.

      Сіла читати книжку, і раптом тук-тук-тук! Це в нас домовленість така з тьотею Алею. Стукати по батареї. Типу сигнал. Якщо на них нападуть або на нас. Або просто подати знак, що ми живі. Я відповіла: тук-тук-тук. І мені відповіли: тук-тук. Отже, приїхали!!! Ура!

20.12.

      Наш кіт Мишко пропав. Ми так його любили! Я ходила, кликала, шукала. Його немає ніде!

      Ася й Патошка різко перестали дружити. Вони познайомились у дворі з новою дівчинкою з гірського села. Вона їм сказала: «Або зі мною дружите, або з Поліною». Вона ненавидить усіх, у кого російське ім’я. У неї вся родина загинула, коли російські військові стріляли. Патошка й Ася вибрали її, а не мене.

      Зате зі мною раптом подружилася Лунет. Я, Лунет і Хейда кілька годин тягали воду з городів для пиття. У крані вода днів на два вмикалася. Сказали, більше й не ввімкнеться. Носити воду залізними відрами важко, і можна впасти. Ожеледь. Одна тьотя впала, ногу зламала. Відкритий перелом!

      Я хворію, шарфом замоталася. Ледве ходжу.

      До бабусі Тосі приїхала тьотя Аля. Привезла пенсію. Сашка й Ерик залишилися в Росії. Тьотя Аля сказала, що Сашка в Чечню ніколи не приїде, а Ерик, може, і приїде колись потім.

      Я зрозуміла, як сильно їх усіх люблю. Мені здалося, що немає нікого дорожчого, ніж друзі, коли вони далеко. Ерик мене не любить. І нехай! Він правий. Я визнаю поразку. Але однаково люблю.

      П.

21.12.

      8.10. Я сьогодні до школи не пішла. І жодна дівчинка теж. Хоча заняття є. Прибиратиму, потім носитиму воду