Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.. Полина Жеребцова

робити, невідомо! Кому він тепер належить?

      Раніше тьотя Тамара і мама Рити дружили, а тепер посварилися далі нікуди!

      Хейда знову притягла книжку про кохання, із серії «Жіночий роман».

      – Еротика! – шепоче Хейда і хитро підморгує.

      Це дружба з Лунет пошкодила їй мозок.

23.12.

      У школі було два уроки.

      Я, Заїра, Сета, Тина й Зуля грали в доганялки та піжмурки. Було весело!!! Ми так сміялися. Коли змерзли надворі, пішли до класу. Опалення немає, але в приміщенні не так холодно. Ми стали грати на класній дошці в хрестики-нулики. Коли ввійшли, забули зсередини замкнути клас на швабру. Ми завжди так робимо зазвичай, тому що небезпечно – може хтось увірватись і постріляти.

      А тут вломилися хлопці з 11-го й 10-го класів. І давай кричати по-чеченськи, що інші з їхнього класу сказали їм, що мене звати Кассі й що зі мною «все можна», тому що я – «росіянка». Наміри потягти мене на горище в них були якнайсерйозніші, а вчителів поблизу жодного. Та хіба хто заступиться? Але мене виручили мої дівчата! Заїра, Тина й Зуля стали стіною і сказали про мене:

      – Ви помиляєтесь! Вона не росіянка! Її звати Фатима. Її батько – чеченець! Вона – чеченка! Кассі – це інша дівчинка. У неї теж мама – росіянка, а тато – інгуш. Не чіпайте їх!

      Хлопці по-чеченськи стали сперечатись, але фраза, що в мене батько – чеченець, їх налякала. Дівчата були готові захищати мене до кінця. Тина схопила залізний совок, Зуля – дерев’яний стілець, а Сета у великій хустці – швабру! Тоді хлопці зрозуміли, що в них нічого не вийде, і пішли. Ми швидше замкнули клас. Руки тремтіли від страху, і не тільки в мене.

      – Чому таке робиться? – запитала худенька Тина.

      – Вони думають, що Поліна росіянка! Росіяни – не люди. Раби! Тварюки! Вони на нас кидають бомби! – голосно сказала Зуля-товстуля. – Поліна має всім говорити, що її батько – чеченець, інакше її вб’ють! Ми не завжди буваємо поруч!

      – А чому ти сказала, що мене звати Фатима? – спитала я Заїру.

      – Не знаю, – відповіла вона. – Просто це перше, що спало мені на думку. Так звали дочку Пророка Магомеда.

      Коли я чвалала додому зі школи, бачила Імрана. Він тепер ходить не в нашу школу, а в школу-інтернат. Нещодавно він мені снився.

      Ворожка-циганка наворожила мені, що в мене багато будуть закохуватись. Якщо це дар від Бога, то я з радістю прийму його, а якщо ні, то мені він не потрібний.

      Я пам’ятаю свій недавній сон про те, як до мене прийшов Диявол. Він був у чорному плащі. А з ним були два його супутники. Він сказав мені:

      – Віддай свою душу мені! Я подарую тобі такі знання, про які люди не мають уявлення!

      Я дуже злякалася. Стала молитись, але він не йшов від мене. Спитав, чи вірю я в Бога? Я відповіла: «Так». Тоді він сказав, що я порушила десять заповідей і брешу, тому що якби вірила, то не порушила б. Я сказала, що це не так. Я не порушувала! Але він показав мені, як я порушила, і з’ясувалося, що це так. Порушувала. Я вбивала мурах, я крала яблука, я не шанувала свою маму тощо. Але все одно я вирішила, що він не матиме моєї душі.

      Я