Санаторійна зона. Микола Хвильовий

На партзібранні.

      Гофман одразу ж одійшов:

      – Ну, от… відповідальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комівояжер говорив, комерсантик.

      І сів на ліжко.

      Марія усміхалась.

      Зиммель свиснув демонстративно.

      – Робоча опозиція…

      Ще раз звякнув шпорами й вийшов.

      Марія дивилась у вікно й думала про всефедеративне міщанство, про Вадима і м’яла в руках вітку сосни. Вона думала, що міщанство йде, проходить, коли засіріло, але ще не зійшов східний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларні, але ясні дні, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятості й певності в казковість майбутніх годин.

      У вестибюлі чітко й агітаційно кричав хтось:

      – Ми не раби!

      А другий голос дзвінко одкликався:

      – Рабами не будемо!

      Ще думала Марія про дитячу наївність мільйонової маси, що на протязі довгих років умирала стійко, мов фанатики середньовіччя, що під стягом вічності пройшла з гарячими очима вздовж і впоперек рівнини республіки.

      Гофман заспокоївся й дивився на сосну:

      – От куди б нашому Вадимові. В бір.

      Марія раптом згадала й сказала з сумом:

      – Це ж жорстоко…

      – Ви про Вадима?

      – Ну да… Вічний ідіотський трафарет: memento mori.

      За вікном знову посувався синій листопад.

      Ішов вечір, як і завжди, невідомий і глибокий. Ішов сірий і таємний і відходив за вітрами в Закаспії.

      Іноді з моря пролітала самотня хмара і, сполохано озираючись, бігла й зникала за обрієм.

      III

      Марія пішла в свою роту.

      Три взводи були в караулі, тому й у помешканні майже нікого.

      Підійшла до лампи:

      – Що пишете?

      Червоноармієць старанно виводив літеру й сказав незадоволено:

      – Клята буква. Ніяк не пишеться. «Чи». Буква – «чи». Виходить буква «ги», бо схожа… Хочу оце письмо додому.

      Марія сіла допомагати.

      Взяла в руку коряві пальці червоноармійцеві й виводила букву «чи».

      Писали довго – вдвох…

      …А в своїй кімнаті згадували червоне обличчя бородатого солдата республіки і його літеру «чи».

      Літера «чи» довго стояла за вікном знаком запитання, і це мучило.

      Потім Марія пішла до Вадима.

      Було пізно, але він ще працював.

      Голубом положила руку йому на плече:

      – Слухай, Вадиме!

      Він підвівся й сів з нею на ліжко.

      Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей.

      – Слухай, Вадиме!

      – Так… слухаю…

      Марія схилила голову на Вадимову скроню і вбирала чаймою ніздер запах мужського тіла.

      Потім ледве чутно сказала:

      – Вадиме! Кохаю тебе так, як гірські аули.

      Вадим уважно подивився на Марію:

      – І… я тебе теж кохаю!

      Вона:

      – Але…

      Потім сіла з ногами на ліжко, знітилась у крапку й дивилась запаленими очима у вікно. Хтось невідомий стояв біля ясена й тихо, ледве помітно перебирав похиле листя.

      Вадим