Санаторійна зона. Микола Хвильовий

сосна, бо тільки сосна має забутий запах.

      Марія прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертість.

      Потім вона читала брошуру Леніна, але, лягаючи, знову згадала Вадима…

      Їй було боляче.

      …Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвіт. Але раптом вдарило: «Вадим доживає останні дні».

      В штабі стояла ніч.

      II

      По республіці також урочисто, як і комуна, ішла руїна вікових підвалин темряви. Це було так відважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горіло бажання на тисячі гін.

      З півночі по глухих нетрях республіки продирався рожевий лосунь.

      Марія пішла в школу.

      …Сотня. Напруженість.

      …А може, то підводилось мудре сонце в Закаспії?

      – Ми не ра-би!

      Клас гудів грубо, незграбно.

      Пахло ріллею, ґрунтом.

      Це було найвище таїнство, бо люди темні, неясні, як туман, виходили звідси з радістю криничної прозорої води.

      В цім була правда тисячоліть, яку пізнали тільки ми, сучасники.

      …В обід прийшов до Марії Гофман – гладкий, ласкавий, суворий – паровик на парах, тиха мудрість.

      Обідав з Марією, їв, як і завжди, мало.

      Марія вдень була струнка, пружиста, гірської породи, а в білках стояла зелена вода.

      Вона (Марія) дочка південної Кубані.

      Сказав Гофман:

      – А Зиммель знову накапостив.

      Марія:

      – Що там таке?

      – Як же: послав червоноармійців по карти (знаєте, женщини, карти та інше), а їх біля Шкурівської станиці в колодязь укинуто. Сьогодні на підводах привезено.

      – Ну й радійте. Ви ж самі кажете – не можна без цього.

      Гофман уперто одрубав:

      – Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбає камінь.

      Ще говорив.

      Тоді Марія спитала:

      – Скажіть мені: де кінчається ваша дурість і починається контрреволюційність? І Вадим теж співає: урочисто ходить по оселях комуна. Де ви її бачите? Просто – тоска. Просто – харя непереможеного хама.

      – Ви так думаєте?

      – Я цього певна.

      Гофман підійшов до вікна й сказав:

      – Тоді виходьте з партії.

      – А чому вам не вийти?

      Марія підвелась.

      Гофман сказав спокійно:

      – Тому, що нам все ясно.

      – Гм… логіка!

      …А потім говорила про тоску, про сумніви, про Вадима.

      Прийшов Зиммель, дзвенів шпорами, виблискував нашивками.

      Марія усміхнулась:

      – Коли погони носили на плечах, тоді вирізували плечі, а тепер будуть викручувати руки.

      Зиммель:

      – Почекайте, товаришко!

      Ще усміхнулась:

      – Ну, що ви… то я так… жартую…

      З вікна бачили гори й сиві верхів’я Ельбрусу. Верхів’я знову бігли в тумани.

      Десь співали червоноармійці кавказьких пісень і радянських пісень. Думалось, що й пісні теж зникають у Закаспії, бо й пісні були солоні й забуті, мов мільйони літ.

      Пісні були