Санаторійна зона. Микола Хвильовий

налітав вітер, тоді з-під папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.

      Марія здавила руками голову й глухо говорила:

      – Так, Вадиме, тоска. Будні приймаю і серцем, і розумом. Але все-таки – тоска. Це те, коли покидаєш позиції й не певний, що скоро повернешся.

      Мовчав.

      Марія знітилась на колодці – крапка. Зелений вугіль і в огнищі, і в її зіницях. Теж у шинелі. Кажуть: «останній з могікан». Правда: женщини революції пішли плодити дітей. Тільки Марія й небагато не пішли.

      Будемо слухати солоні вітри, коли мовчазно йде на схід синій листопад.

      Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасності й говорили про комуну.

      Вадим – комісар бригади, Марія – крапка, вночі: вона надто знітилась, і політком.

      Марія ще говорила глухо:

      – Ну да – певний, і ну да – непевний, бо інакше шукала б іншої правди. Тут тоска.

      Вадим:

      – Ти нагадуєш мені жабу з геологічної революції, що мала голову з аршин.

      …По станичних заулках бродили червоноармійці. І знову по станичних заулках джигітував солоний вітер.

      Прямо – широка церква проколола хрестом мовчазне небо.

      Біля Марії лежав стос запашної сосни (гірлянди робити) і гірські трави: Зиммель привіз.

      Невідомо чий запах – сосни, гірських трав, чи то пахтить синій листопад.

      Проте, може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри.

      …Боляче вдарило: «жаба»!

      Але Марія раптом згадала – полковий лікар казав, що Вадим доживає останні дні. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла біля серця – запекло.

      …Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. І сказав ласкаво:

      – Сідай-но ближче, моя неспокійна Маріє.

      Здригнула:

      – Твоя?

      – А чому ж не моя? Моя товаришка… Так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбільша тайна… от…

      (…Буває в синю ніч зарипить далеко журавель – витягають воду. Зарипів.)

      – Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання. Тільки тобі. Це ж роки, мільйони років! Це незабутня вічність. Так, Маріє, все треба, як є. І всефедеративне міщанство, і трагедії в душах окремих одиниць, і бюрократизм. Нарешті, потрібно зупинитися… Так. Але подумай: стоїть неопоетизований пролетаріат, що гігантським бичем підігнав історію, а поруч його стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням. Хіба це природно?

      Знову біля серця запекло:

      – Ти теж мені нагадуєш жабу з геологічного руху.

      Вадим:

      – Не хвилюйся, Маріє…

      Марія грубо й чітко:

      – Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.

…Марія – крапка. Збіглась у грудку, й не видно. А зіниці й білки зеленіють. Сама говорила: песик революції – тяв, тяв! Але не приблудилась: знала Фігнер[18] і ще багато.

      Вугіль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й думала з тоскою й про кохання: вона хотіла кохати. Знала – і Вадим хоче кохати.

      Вадим догоряв. Лікар казав: на курорт пізно.

      Ще глухо входили в стіну цвяхи.

      Гірські трави й сосну привезли на гірлянди, для свята сьомого листопада.

18

[xviii] Фігнер Віра (1852–1942) – російська революціонерка-терористка з групи «Народна воля», учасниця кількох гучних замахів. Засуджена на довічне ув’язнення, двадцять років перебувала у Шліссельбурзі в одиночній камері. 1900 р. утекла з архангельського поселення за кордон.