Санаторійна зона. Микола Хвильовий

як летіли гори.

      Тільки сивий Ельбрус велетнем маячив праворуч.

      Марія йшла на схід.

      Кавказ мовчав у гірській задумі.

      ……………………………………………………………………………

      На далекій цегельні скликали нічну зміну:

      – Гу-у!

Дорога й ластівка[21]

      І

      У перспективі – дорога.

      Праворуч, ліворуч – акварелі. Далеко – ліс. Дорога до лісу, а може, вбік.

      Дорога спокійно відходить, і на ній порожньо.

      Мабуть, скоро зажовтіє листя, і в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись біля нашої хати, в дитинстві.

      Я дивлюсь на дорогу, і вона веде мене за великі гони.

      Покірно йду за нею.

      …Колись була береза, зірвав листок і положиву книгу; книзі, здається, більш як сто літ, пожовкли навіть рядки. А в цій книзі лист із берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема… А де згадка про автора столітньої книги з пожовклими рядками?)

      …Дивлюсь на дорогу. На дорозі порожньо, і я думаю про небуття: коли дорога відходить, тоді щось відходить, кудись відходить.

      …Потім згадую сливи.

      Саме по цій дорозі везли колись сливи. Я був маленький і прохав у тітки слив.

      Тоді вона дала мені жменю.

      Та не були то сливи. Було дитинство.

      …На краєвиді купчаться хмари, збираються на вечір.

      Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тоді забуяє рослина.

      А в потопі (пам’ятаєте?) були голуби.

      ……………………………………………………………………………

      Біля вікна пролетіли голуби, фуркнули і зникли за величезним будинком.

      І каже голубка: – Дорога? – Каже голуб: – Дорога!

      Потім полетіли на площу Володарського і там сіли біля ратуші.

      …Дивлюсь знов на дорогу.

      За нею, куди вона йде, іде суворість, може, жорстокість, може, сама смерть.

      Ну, і що ж? Хай ідуть: так треба.

      Але все-таки що з дорогою?

      І сказав голуб: – Дорога? – Сказала голубка: – Дорога!

      ……………………………………………………………………………

      По далекій дорозі пішла широка тінь. Проходили розпатлані хмари і погасили сонце.

      Коли пройшла тінь і сховала дорогу – дороги не було. Я впав на обніжок своєї мудрості й подумав з тоскою:

      – Дорога?

      Але голуби не озивались.

      ……………………………………………………………………………

      Город шумів, кричали мотори, летіли будинки.

      Мій далекий сон (лебедине крило) розтанув над містом.

      …Я надів кашкета й вийшов на вулицю.

      II

      Було тихо і темно.

      Раптом повіяв вітер.

      І закрутило,

      зашуміло

      в деревах.

      Був грім – то прийшла літня пахуча громовиця.

      Зірвало її, і помчалась вона в темну просторінь.

      …А потім зашумів дощ.

      Вона шукала світло —

      – шукала,

      найшла,

      полетіла.

      Влетіла.

      Було чудове блискуче світло і тихо, без дощу.

      То

21

[xxi] Вперше новела з’явилася у збірці «Сині етюди», згодом – у т. І тритомників.

Подаємо за другим виданням.