Санаторійна зона. Микола Хвильовий

тривожних ночах, наші мислі відходять —

      на північ,

      на південь,

      на захід,

      на схід.

      І ширяємо над землею замріяні, далекі.

      …Хіба це не поезія?

      Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії – світової, синьої.

      …Марія читала європейські новинки, про радіоплуг.

      Сказала лукаво Гофманові:

      – От пишуть про радіоплуг, і ще знайте: в Америці є вже орудія, що б’ють на п’ятсот верстов. Хіба нам угнатися за ними?

      Гофман:

      – Нічого… От почитайте в «Правді» про наш винахід у виробництві фарб. Теж світова справа.

      …Марія до світанку слухала, як кашляв Вадим за стіною. Це її турбувало, і вона пішла до нього.

      Сказала:

      – Слухай, Вадиме, тобі треба на повітря.

      Вадим виглядав чорно. Проте говорив іще жваво:

      – Що ти так часто до мене?

      – Аякже: я ж тебе кохаю.

      – Так?

      …Марія порадила проїхатись по пошту.

      Згодився.

      Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.

      …Виїхали в степ після обіду.

      На тачанці Марія й Вадим. За ними верхи Зиммель.

      Стояв голий чорнозем і без кінця степ. Праворуч летіли гори.

      Марія задумалась. І Вадим задумався. Збоку гарцював у бурці Зиммель. Марія дивилась на гори.

      А потім сказала:

      – Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.

      – І я не люблю.

      Вона:

      – Це символ всефедеративного міщанства.

      – Так.

      Вадим часто кашляв. Марія з болем дивилась на нього.

      Бігли дороги – чорні, степові. Маячило кволе сонце.

      …Під’їхав Зиммель і несподівано заговорив:

– Ех, товариші! Все-таки люблю вільну волю. Я, знаєте, родився на Кавказі – може, тому люблю. Мій батько – кубанець, а мати – грузинка. А в нас тут усе вільне. От слухайте: лезгін, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вільно звучить усе це? Це мешканці глибокої буйної Колхіди.[19] А Шаміль?[20] Яке буйство в цім слові!

      Вадим сухо сказав:

      – Кажіть далі: чеченці, кабардинці. А про Шаміля можна сказати, що він царський пайок одержував. А взагалі – скучно. Ви трішки відстали від життя.

      Зиммель, ображений, від’їхав.

      Марія – іронія. Кинула:

      – Ну, от тобі. Теж жертва романтики. Він же комерсант, п’яниця й картьожник.

      Вадим:

      – Просто – не та романтика.

      Гірський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:

      – А що ж оспівувати? Всяку сволоч… тільки тому, що вона зветься комуністами?

      – Не знаю, а на це хворієш і ти – на романтику.

      – Не думаю!

      …А потім знову мислі про роки – такі довгі гони. І нило серце, як хворий зуб.

      Вадим був надто чорний.

      І дороги бігли – чорні, степові.

      Туманів Ельбрус.

      Було холодно й прозоро.

      На сході летіла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхіду – поставили фортецю.

      Проїхали ще дві верстви.

      …І було так:

      …Вадим раптом кинув віжки й схопився за груди.

      Марія тривожно:

      – Що

19

[xix] Антична назва чорноморського узбережжя Кавказу.

20

[xx] Шаміль (1799–1871) – третій і останній імам (релігійний правитель) Дагестану і Чечні (1834–1859), вождь національно-визвольної боротьби горців Північного Кавказу проти російського колоніалізму, засновник імамату. В 1859 р. підступно взятий у полон і засланий у Калугу. Тільки 1870 р. йому вдалося втекти із заслання. Помер Шаміль поблизу Медіни (Аравія) по дорозі в Мекку.