Санаторійна зона. Микола Хвильовий

думала.

      – Чи не скінчила ти, бува, гімназію? – сміявся дехто.

      Вона комічно сплескувала руками:

      – Гімназію? Гімназія для панів. А для нас – дзуськи!

      Тоді один незграбний хохол авторитетно заявив:

      – Це паходной Ленін…

      – Да руки порепані.

      …А за вікном стояла туга, і звисала туга з дроту, що йшов, відходив за стовпами невідомо куди.

      …Хуртовина, морози, станції з заметеними дзвонами, зрідка туга на дріт, а завжди:

      – Д’ех! Революція – так революція!

      А потім знову холодні вагони, довгі потяги, потяг, як воли, і раптом:

      – Стоп!

      – Що таке?

      – Нема палива.

      Паровик одчеплюють, паровик летить у темну дику хугу, у дикий німий степ.

      ……………………………………………………………………………

      Тільки забув я ще сказати:

      Частенько, коли потяг зупинявся на станції «на неопредєльонноє время», товариш Жучок, упоравшись біля походної кухні, виходила з вагона невідомо куди, і довго її не було. А відтіля вона приходила завжди в зажурі.

      Чого в зажурі?

      Це буде видно далі.

      ……………………………………………………………………………

      Плакати! Плакати! Плакати!

      Гу-у! Гу-у!

      Бах! Бах!

      Плакати! Плакати! Плакати!

      Схід. Захід. Північ. Південь.

      Росія. Україна. Сибір. Польща.

      Туркестан. Грузія. Білорусія.

      Азербайджан. Крим. Хіва. Бухара.

      Плакати! Плакати! Плакати!

      Німці, поляки, петлюрівці – ще, ще, ще…

      Колчак. Юденич. Денікін – ще, ще, ще…

      Плакати! Плакати! Плакати!

      Місяць, два, три, шість, двадцять… ще, ще, ще…

      Гу-у! Гу-у!

      Бах! Бах!

      ……………………………………………………………………………

      Мчались місяці…

      Минуло… я не знаю, скільки минуло: може, це було вчора, а може, позавчора, а може, промайнуло двісті літ?

      Коли це було?… А може, це васильковий сон?

      Не знаю!

      І от – літо, степове літо. Це степи біля Дніпра – недалеко Дніпро.

      …Тепер ночі в літніх степах.

      – Це так чудово, так каламутно!

      Знаєте? Сидиш у степу й думаєш про тирсу. Це так чудово: думати про тирсу, коли вона таємно шелестить, коли шелест зайчиком: плиг! плиг!

      Це так чудово!

      Ах, який мене жаль бере, що мої попередники змалювали вже степ уночі. А то б я його так змалював —

      – їй-право!

      …Я приїхав.

      На третій день одержую записку:

      «Товаріщ, ви, кажется, прієхалі єщо в пятніцу. Прєдлагаю нємєдлєнно зарегістріроваться в ячєйкє».

      Кажу:

      – Секретар, мабуть, жоха, із старих партійців.

      Товариш усміхнувся:

      – Тебе дивує записка?… «Это чепуха». От ти ще понюхаєш дискусію. В печінках мені сидить оця дискусія.

      Я зацікавився.

      – Що за дискусія?

      – Почекай, сам узнаєш.

      І не сказав.

      …Я пішов.

      – Де кімната ком’ячейки?

      – Он!

      Входжу.