Село не люди. Люко Дашвар

як дізнається, що ми…

      – А ми стерегтися будемо. Так? Ми нікому своєї таємниці не розкриємо до часу. Ось ти підростеш трохи, тоді вже…

      – А як я не хочу чекати, поки підросту… Я вже доросла. Їй-бо! Онде, дайте руку… Помацайте по спині…

      Роман поклав долоню на Катеринину спину. Дівча всміхнулося.

      – От! Відчуваєте?

      – Що?

      – Та застібку ж! Ліфчик у мене! От…

      – Господи… – Роман провів тремтячою рукою по дівочій спині, відкинувся на сіно.

      Катерина схилилася на ним, погладила долонькою по неголеній щоці.

      – Дядьку Романе… Ви спите? Мені бігти треба…

      – Не сплю я, Русалонько… Думаю. Давай так… Місяць потерпимо. Зможеш?

      – Зможу, – Катерина посміхнулася.

      – А я за місяць відсіюся. А потім… Хай хоч світ померкне.

      – То тепер до вас приходити не можна? – Катерина враз ізгасла.

      – Та ні… Я без тебе не зможу. Хоч би глянути, хоч волосся торкнутися… Русалонько… Завтра вночі прийдеш?

      – Прийду. Дядьку Романе… Поцілуйте мене.

      – Ходи… – Роман простягнув руки, дівча впало йому на груди.

      Ледь торкнувся гарячих губ, притис Катерину до себе і прошепотів:

      – Біжи додому, любове моя…

      Дісталася Катерина Шанівки і стала. Тремтить, щоки гарячі, а ноги так і просяться назад під копу бігти.

      – Тю, я дурна, – розсердилася. – Дядько Роман подумає, що я слова тримати не вмію. Ото сказано – місяць терпимо, так і буде.

      І пішла вулицею Імені Леніна. Ні душі не стріла.

      – А завтра ж, – сама до себе. – Не пробитися!

      Розділ 2

      Раз на місяць на вулицю Імені Леніна виходять геть усі шанівці, бо останньої п’яниці кожного місяця сюди через багнюку проривається вантажівка товстого, як гарбуз, Миколи, вщент заповнена консервами, цукерками, чіпсами та промисловим «ширпотребом», який навіть у поблизькій Килимівці називають не інакше, як «ширнепотріб».

      Микола неспішно розставляє одинадцять старих розкладачок біля постаменту, на якому колись стояла колгоспниця із серпом, і вивалює на них свій товар.

      – І щоб мені зайве руками не хапали! – кричить. – От би ви, як люди… Запитали… Чо’ дивитеся? Кажу, питайте, що треба, а я все чисто покажу…

      Хвилин із п’ять юрба слухається, й Микола намагається продемонструвати, як треба торгівлю вести. А потім маше рукою:

      – Біс із вами! Дивіться, що хочете. Усе одно далі од Шанівки не втечете. Але знайте… Як чогось не дорахуюся, більше до вас не приїду!..

* * *

      Катерина очі продерла, до мамки на кухню бігом:

      – То тепер нам, мамо, до магазину і йти нема чого…

      – Сходимо, сходимо, – мамка сміється. – Я вчора так ловко все поздавала. Трошки грішми розжилися. І олія є. Підемо, доню. Поснідаємо й підемо.

      – От баби! Не зберемо грошей на вугілля з вашими витребеньками. Самі взимку по дрова до лісу ходитимете, – татко сердиться, а мамка йому в тарілку підкладає і своєї веде:

      – А ти, любчику, з нами підеш.

      – Якої холєри я там не бачив?

      – Баби казали,