Село не люди. Люко Дашвар

Од тої горілки – самі біди. Гляди мені, нікому не кажи. Обіцяєш?

      – Обіцяю…

      Людка на Миколиному торжищі дві години тирлувалася. Старих журналів про моду накупила, черевики на підборах у матері випросила і, хоч та противилася п’ятдесятилітровий бідон олії за шкірзамінник віддавати, благала:

      – Мам, я без цих черевиків пропаду. Як же вони мені нужні! Украй…

      Бідон із олією Людка сама кравчучкою до Миколи приперла. Замість того черевики отримала – і до Катьки. Хвалитися.

      Катерина якраз у рожевому скляному пальті по хаті швендяла. І туди! І сюди! І до дзеркала! І ромашки у косах…

      – Ульот! – визнала Людка. І свою коробку розкрила.

      – Класні черевички, – Катерина крутила в руках шкірзамінник на підборі – і надивитися на могла.

      – Кать, я чо’ прийшла… – Людка озирнулася й зашепотіла. – Хлопці просяться… Кажуть, хай би той сюрприз сьогодні вночі влаштувати. Сашкові завтра батьку в полі помагати, Сергій із Тамаркою по товар для кіоску поїде.

      – Та хай буде сьогодні, – Катерина згадала про рожевий ліфчик, задерла кофтину. – Людка! Глянь! Мама ще мені ліфчика купила…

      Людка так і сіла.

      – Оце вже – повний ульот!

      Оговталася – і далі веде:

      – Тоді так. Опівночі я під твоїм вікном пошкребуся – виходь. Підемо.

      – Мені б тільки, щоб усе швидко, – Катерина згадала дядька Романа і пожалкувала вже, що погодилася з Людкою кудись поночі йти.

      – Людка… А де він буде, той сюрприз?

      – Великий покинутий будинок за балкою знаєш?

      – Без даху?

      – Хлопці казали, щоб опівночі ми до того будинку прийшли.

      – А біди не буде? – Катерина так на Людку зиркнула, що та аж зашарілася.

      – От дурна! Невже думаєш, я погоджуся на всяку глупоту? Та якщо вони щось погане вдумали, ми їх… А хочеш, я із собою батькового ножа мисливського візьму?

      Катерина лоба наморщила.

      – А я спиць в’язальних наберу. Перештрикаю усіх гадів, якщо будуть чіплятися.

      Людка аж зайшлася сміхом. Коробку з черевиками на підлогу кинула, на Катрусине ліжко впала.

      – Ой, не можу! Перештрикає вона… Штрикалка!

      – От я тобі зараз покажу!

      Кинулася Катерина Людку лоскотати, а та за коробку та з хати. Стоїть біля хвіртки, сміється.

      – Ой, не можу! Катька! Побігла я додому, а то помру зо сміху.

      У п’ятницю пообідь Сашко ще сидів під копою, хоча зранку батько обіцяв:

      – Підміниш мене, сину, ненадовго. Я години на дві відлучуся. Поїду домовлюся, щоб завтра соляри в борг дали. Трактор теж буде. Нас уже поле зачекалося.

      – Щось там у батька не зростається з тією солярою, – подумав хлопець.

      Аж по дорозі йде хтось. Придивився – Сергій.

      – Привіт! – Сергій упав у сіно, в очах бісики. – Усе, Саня! Сьогодні час-ікс, чувак! Дівки погодилися. Я все знайшов. Дивися!

      І заходився виймати з рюкзака все по черзі, як той ворожбак.

      – Ось парафін! Тут нам на двох вистачить. Бач, етикетка. Читай! Чистий парафін. Далі! Два шприци. Нові. Дві голки товсті. Є таке. Теж – нові. Далі! Миска алюмінієва.