Після падіння. Деннис Лихэйн

однозначно, були такого самого кольору, як у Рейчел. Як там казала її мати? «Пошукай себе в його очах». Поки Рейчел витріщалася на збільшені очі Велюрового, вони поступово розпливлися. Вона відвела погляд, щоб навести різкість зору, а тоді поглянула на нього знову.

      – Це мої очі? – спитала вона Джеремі.

      – У них твій колір, – відповів він. – Форма не така, та будова кісток тобі все одно дісталася від Елізабет. Хочеш, я зроблю пару дзвінків?

      – Кому?

      Він поклав прес-пап’є на стіл.

      – Зробімо ще одне припущення і вважаймо, що це – її однокурсники, які того року також здобували докторський ступінь в Університеті Джонса Гопкінса. Якщо це припущення правильне, всіх на цьому знімку, імовірно, можна ідентифікувати. Якщо воно неправильне, мене від друзів, які там працюють, відділяє всього кілька дзвінків.

      – Гаразд.

      Джеремі сфотографував обидва знімки на свій телефон, перевірив, чи правильно зняв зображення, і поклав телефон у кишеню.

      Біля її дверей він обернувся і сказав:

      – Ти нормально почуваєшся?

      – Чудово. А що?

      – Ти раптом почала здаватись якоюсь замученою.

      На якісь слова вона здобулась аж за хвилину.

      – Ти – не мій батько.

      – Ні.

      – Але я б хотіла, щоб ти ним був. Тоді це скінчилося б. А в мене був би такий крутий татусь, як ти.

      Він поправив окуляри; як вона дізналася, він робив це щоразу, коли почувався ніяково.

      – Мене ніколи в житті не називали крутим.

      – Тому ти й крутий, – сказала вона й поцілувала його у щоку.

      Вона отримала перший за два роки електронний лист від Браяна Делакруа. Він був коротенький – три рядки – і містив похвалу серії матеріалів, яку вона видала два тижні тому, про звинувачення в підкупах і протекції в Массачусетському відділі пробації. Голова відділу, Дуґлас «Дуґі» О’Галлоран, керував ним, наче особистою вотчиною, та тепер, завдяки роботі, виконаній Рейчел і кількома її давніми колегами з «Ґлобу», окружний прокурор готував обвинувальні акти.

      «Коли Дуґі побачив, як ти йдеш до нього, – написав Браян, – у нього був такий вигляд, наче він зараз цеглою всереться».

      Вона зрозуміла, що широко всміхається.

      Приємно знати, що ви є на світі, міс Чайлдс.

      «Навзаєм», – подумала вона, пишучи відповідь.

      Але тоді побачила його постскриптум:

      Скоро перетну південний кордон. Вертаюся до Нової Англії. Не порадиш якихось районів?

      Вона негайно заґуґлила його, від чого дотепер свідомо утримувалася. На Google Images знайшовся всього один його знімок, дещо зернистий; уперше він з’явився в матеріалі «Торонто сан» про благодійний бал у 2000 році. Але там був Браян у смокінгу, який йому не личив, і з повернутою вбік головою; підписаний він був як «Спадкоємець деревообробного бізнесу Браян Делакруа III». У статті, що супроводжувала знімок, його назвали «малопомітним» і «відомим своєю закритістю», випускником Браунського університету, який здобув ступінь MBA у Вортонській школі бізнесу. А згодом