Після падіння. Деннис Лихэйн

яка.

      Джеремі став перед нею, сів на підлогу й підвів погляд, обхопивши руками коліна. Його лице осявали лагідність і жаль.

      – Морін, – сказав він, – можна я трішки поговорю з Рейчел сам?

      – Звісно, звісно.

      Морін повернула коробку з хустинками до комода, а тоді передумала, дістала її знов і поставила на кавовий столик. Знову налила Рейчел у склянку води. Завовтузилася з кутиком декоративного килимка. Тоді обдарувала їх обох усмішкою, яка начебто мала втішати, та натомість застигла, виражаючи жах. А тоді вийшла з кімнати.

      – Коли тобі було два роки, – заговорив Джеремі, – ми з твоєю матір’ю сварилися практично щохвилини, коли були поряд одне з одним. Ти знаєш, як воно – щодня сваритися з кимось? Із людиною, яка стверджує, ніби не любить конфліктів, але насправді живе заради них?

      Рейчел поглянула на нього, схиливши голову набік.

      – Ти справді мене про це питаєш?

      Він усміхнувся. А тоді його усмішка зникла.

      – Це змучує душу, шкодить серцю. Тоді людина відчуває, як помирає. Жити з твоєю матір’ю – принаймні відколи вона вирішила, що я ворог, – означало жити у стані вічної війни. Якось я йшов під’їзною доріжкою після роботи, і мене знудило. Я просто виблював у сніг, що засипав наш газон. І в тій миті не було нічого конкретно неправильного, та я знав: щойно я ввійду до будинку, вона за щось на мене накинеться. Вона могла накинутися за що завгодно: за тон, за вибір краватки в той день, за якісь мої слова, сказані за три тижні до того, за те, що сказав про мене хтось інший, через якесь своє відчуття, якийсь свій здогад – ніби божественне провидіння підказало їй, що зі мною щось не так, якийсь сон, що натякнув їй на це…

      Він похитав головою і тихо охнув, неначе дивуючись, якими свіжими можуть бути спогади – навіть тепер, майже тридцять років по тому.

      – То чому ти залишався там так довго?

      Він став перед нею на коліна. Взяв її за руки, притиснув їх до верхньої губи та вдихнув їхній запах.

      – Через тебе, – сказав Джеремі. – Якби це означало, що я міг тебе виховувати, то я б залишився через тебе і блював на під’їзній доріжці щовечора, нажив би собі виразку, раннє захворювання серця та всі інші можливі недуги.

      Він відпустив її руки й сів на кавовий столик перед нею.

      – Але… – видушила з себе вона.

      – Але, – продовжив він, – твоя мати це знала. Знала, що я не маю правової опори, але при цьому знала, що я залишусь у твоєму житті, подобається це їй чи ні. Тож якось уночі, тієї ночі, коли ми востаннє кохалися – це я пам’ятаю добре, – я прокинувся, а вона зникла. Я побіг до тебе в кімнату, а ти саме там спала. Я обійшов будинок. Ні записки, ні Елізабет. Мобільних телефонів тоді не було, а друзів, яким я міг би зателефонувати, ми не завели.

      – На той час ви жили там уже два роки. І ви не мали друзів?

      Він кивнув.

      – Два з половиною. – Він нахилився вперед, спершись на край кавового столика. – Твоя мати зводила нанівець будь-які спроби розпочати соціальне життя.