Після падіння. Деннис Лихэйн

Джек, – сказав Браян. Відступив убік, щоб менший чоловік став на звільнене місце, тож тепер вони стояли втрьох на тротуарі на вершині Бікон-Гілл, тимчасом як довкола юрбами снували люди, що збиралися пообідати.

      – Джек Агерн.

      Чоловік потиснув їй руку. Його рукостискання було набагато легше.

      Від Джека Агерна сильно відгонило Старим світом. Його сорочка мала французькі манжети зі срібними запонками, що визирали з-під рукавів пошитого на замовлення костюма. Він був у краватці й мав бездоганно підстрижену бороду. Рука в нього була суха й не загрубла. Рейчел подумала, що він має оргáн і краще за більшість людей розуміється на класичній музиці та коньяку.

      Він спитав:

      – Ви – давні друзі?..

      Втрутився Браян:

      – «Друзі» – це було б надто сильно сказано. Джеку, ми знали одне одного десятиліття тому. Рейчел – репортерка на тутешньому Шостому каналі. Вона чудова.

      Джек ґречно кивнув їй, виражаючи щось подібне до поваги.

      – Вам подобається ця робота?

      – Здебільшого так, – сказала вона. – А яка робота у вас?

      – Джек працює з антикваріатом, – поспіхом сказав Браян. – Він приїхав із Мангеттена.

      Джек Агерн усміхнувся.

      – Через Женеву.

      – Здається, я не знаю, що це означає, – промовила Рейчел.

      – Ну, я живу на Мангеттені та в Женеві, але домом вважаю Женеву.

      – Нівроку, еге ж? – сказав Браян, хоча в цьому й не було потреби, і позирнув на наручний годинник. – Треба йти, Джеку. Бронь на дванадцяту п’ятнадцять. Радий зустрічі, Рейчел. – Він нахилився і поцілував повітря біля її щоки. – Чув, ти виходиш заміж. Дуже радий за тебе.

      – Вітаю. – Джек Агерн ізнову взяв її за руку та ґречно кивнув. – Сподіваюся, ви з вашим нареченим будете дуже щасливі.

      – Бережи себе, Рейчел. – Браян уже пішов геть із відстороненою усмішкою і надміру ясними очима. – Дуже радий зустрічі.

      Вони пройшли до Парк-стріт, звернули ліворуч і зникли з поля зору.

      Вона, стоячи на тротуарі, замислилася над цією зустріччю. Браян Делакруа із 2001 року набрав трохи ваги. Йому це личило. Той Браян, із яким вона познайомилася, був надто худий, а шия в нього була надто тонка для його голови. Вилиці й підборіддя в нього були трохи зам’які. Тепер же його риси стали чітко визначені. Він досяг того віку – як вона здогадувалася, тридцяти п’яти років, – коли, напевно, почав скидатися на батька й перестав бути схожим на чийогось сина. Вдягався він незмірно краще й був щонайменше вдвічі гарніший, аніж 2001 року, а тоді він уже був доста гарний. Тож усі зміни в його зовнішності були на краще.

      Але енергія, яку він випромінював, хай і замаскована люб’язностями, здавалась їй дещо нервовою та тривожною. То була енергія людини, що намагається нав’язати комусь таймшер[8]. Завдяки своїм пошукам інформації Рейчел знала, що він керує відділом міжнародних продажів і закупівель компанії «Делакруа Ламбер», і їй було сумно думати, що майже десять

8

Форма спільного володіння нерухомістю (найчастіше – готельним номером), у якій кожна людина має право користуватися нею впродовж чітко визначеного часу.