Після падіння. Деннис Лихэйн

і він мало-помалу частково повернув собі здатність рухатись і вимовляти окремі елементарні слова: «так», «ні», «туалет». На дружину він дивився як на матір, на сина й доньку – як на дідуся і бабусю, на Рейчел – так, ніби намагався зрозуміти, хто вона така. Вони намагалися читати йому, гортали його улюблені картини на айпеді, ставили його улюбленого Шуберта. І ніщо із цього його не зачіпало. Він хотів їжі, хотів утіхи, хотів полегшення болів у голові й тілі. Він взаємодіяв зі світом із нажаханим нарцисизмом малої дитини.

      Його рідні дали Рейчел чітко зрозуміти, що вона може приходити стільки, скільки захоче (вони були надто ввічливі, щоби сказати щось інше), та не залучали її до більшості розмов, а коли їй доводилося йти геть, їм завжди ставало помітно легше.

      Удома почав досадувати Себастьян. Вона ж майже не знає цієї людини, казав він. Вона ідеалізує прихильність, якої насправді не існує.

      – Тобі треба про це забути, – сказав він.

      – Ні, – відповіла Рейчел. – Це тобі треба забути.

      Він винувато підняв руку й на мить заплющив очі, показуючи їй, що не хоче великої суперечки. Розплющивши очі, він заговорив м’якішим, примирливим тоном.

      – Ти ж знаєш, що твою кандидатуру розглядають у «великій шістці»?

      «Великою шісткою» називали національну мережу в Нью-Йорку.

      – Не знала.

      Вона спробувала не виказати голосом захвату.

      – Тобі промивають мізки. Зараз не час відпускати дросель.

      – Я не відпускаю.

      – Тебе ж випробують чимось серйозним. Чимось, що матиме національний масштаб.

      – Наприклад?

      – Ураганом, масовим убивством, не знаю, смертю знаменитості.

      – І як же ми житимемо далі, – замислилася вона вголос, – коли Вупі піде у засвіти?

      – Буде важко, – погодився він, – але вона б хотіла, щоб ми поводилися відважно.

      Вона захихотіла, а Себастьян пригорнувся до неї на дивані й поцілував її збоку в шию.

      – Ось ми, мала, я і ти. З’єднані збоку. Куди я, туди й ти. Куди ти, туди і я.

      – Знаю. Справді.

      – Гадаю, було б круто жити на Мангеттені.

      – У якому районі? – спитала вона.

      – У Верхньому Вест-Сайді, – сказав він.

      – У Гарлемі, – сказала вона одночасно з ним.

      Вони обернули це на жарт, бо гадали, що саме так треба чинити, коли у шлюбі суто теоретично виявляються докорінні відмінності.

      За осінь Джеремі Джеймсові стало значно краще. Він згадав, хто така Рейчел, хоч і не згадав, що сказав санітарові, і, схоже, радше терпів її присутність, аніж потребував її. Знання про рух люміністів і Колума Джаспера Вітстоуна в нього здебільшого збереглися, та були невпорядковані, а його загальні уявлення про хронологію були хибні, тож зникнення Вітстоуна 1863 року, на його думку, прямо передувало першій подорожі Джеремі до Нормандії 1977 року, коли він був аспірантом. Він думав, що Рейчел молодша за Шарлотту, і часом не міг зрозуміти, як Тео може так багато пропускати старшу школу, відвідуючи його.

      «Він узагалі не старається, – скаржився він Рейчел. – Я не хочу, щоб він користувався