Після падіння. Деннис Лихэйн

разом з Елізабет Чайлдс. Йому згадувалося кілька вечорів, коли вони ходили до бару «У Майло» в Східному Балтиморі, де на стіні праворуч від барної стійки дійсно висів прапорець команди «Балтимор колтс». Йому було прикро чути, що Елізабет пішла із життя: вона здавалася йому цікавою жінкою.

      – Мені сказали, що ви з нею зустрічалися, – заявила Рейчел.

      – І хто б вам таке сказав? – Чарльз Осаріс видав щось середнє між грубим вигуком і смішком. – Міс Чайлдс, я не приховував своєї орієнтації ще з сімдесятих. І на ілюзії щодо своєї сексуальності ніколи не страждав: на спантеличення – так, на ілюзії – ні. Ніколи не зустрічався і навіть не цілувався з жінкою.

      – Вочевидь, мене дезінформували, – сказала Рейчел.

      – Вочевидь, так. А чому ви спитали, чи не зустрічався я з вашою матір’ю?

      Рейчел зізналася в усьому, розповіла йому, що шукає батька.

      – Вона ніколи не казала вам, хто він?

      – Ні.

      – Чому?

      У відповідь Рейчел надала пояснення, яке з кожним роком видавалося дедалі сміховиннішим.

      – Вона чомусь гадала, що захищає мене. Плутала зберігання секретів зі збереженням мене.

      – Та Елізабет, яку я знав, ніколи ні в чому не плуталась.

      – А навіщо ще берегти таку велику таємницю? – спитала Рейчел.

      Коли він відповів, у його голосі з’явилася смутна нотка.

      – Я знав вашу матір два роки. Я був єдиним чоловіком у радіусі десятьох миль, який не намагався позбавити її одягу, тож, напевно, знав її так само, як і всіх інших. Зі мною вона почувалася в безпеці. А я, міс Чайлдс, геть її не знав. Вона не підпускала до себе нікого. Їй подобалося мати таємне життя, бо їй подобалися таємниці. Таємниці – це сила. Таємниці – це краще за секс. Таємниці, як я твердо переконаний, були для вашої матері наркотиком.

      Після розмови із Чарльзом Осарісом у Рейчел за один тиждень сталося три панічних атаки. Одна – у туалеті для працівників Шостого каналу, друга – на лаві на березі річки Чарльз, уранці, коли вона мала побігати підтюпцем, а третя – у душі якось увечері, коли Себастьян уже заснув. Вона приховала їх усі від Себастьяна та колег. Тоді Рейчел відчувала, що контролює себе, наскільки людина може себе контролювати під час панічної атаки: вона могла весь час нагадувати собі, що в неї не серцевий напад, що її горло не зводить навіки, що вона взагалі-то здатна дихати.

      У неї посилилося бажання сидіти вдома. Кілька тижнів її щоранку виштовхувало за двері лише свідоме зусилля та внутрішній обурений лемент. Вихідними вона геть не виходила за поріг. Перші три тижні Себастьян тоді гадав, що це – вияв інстинкту гніздування. На четвертий тиждень він почав дратуватися. Тоді вони були у списках гостей практично всіх вечірок у місті: будь-яких балів, будь-яких благодійних прийомів, будь-яких приводів випити, де можна було на інших подивитись і себе показати. Вони стали зірковою парою, постійними персонажами добірок пліток у «Внутрішній кухні» та «Іменах і обличчях». Рейчел, хай як вона старалася, не могла заперечити, що таке становище їй дуже до вподоби. Батьків у неї не було, зате принаймні місто,