Вовча сить. Марина и Сергей Дяченко

князя, – Станко почувався сильним і впевненим. – Тільки не в гості. Мені треба обов’язково його вбити.

      Стало тихо – так тихо, що можна було за десять кроків почути метушню мишки-полівки.

      Іліяш сидів, не закриваючи рота. Станкові зробилося смішно: сільські дітлахи в таких випадках обов’язково плювали у «роззявлені ворота».

      – Отакої… – пробурмотів нарешті Іліяш. – Тож бо я дивлюся – хлопець начебто не простий… А він божевільний, хлопець цей. Тільки і всього.

      – Це хто ще божевільний, – Станко відчув до браконьєрства навіть деяку поблажливість, – ти чи я… Жалієш ти князя, чи що? Друг він тобі чи братик? Негідник же він, так?

      – Ну… негідник, – сказав Іліяш пошепки й озирнувся.

      – Ну от і буде на землі на одного негідника менше…

      Іліяш помовчав, важко дихаючи; потім раптом обхопив себе за плечі і ні з того ні з сього розсміявся:

      – Ах ти… жартівник… Убивця малолітній… Та ходили і без тебе, жоден не повернувся! Ходили здорові, в латах, і поодинці, і загонами, і жоден… Навіть до князя не добрався, до замку не дійшов! Та княжа земля знаєш яка? Тут травичка, квіточки, а глибше підеш – землі беззаконні, де князеві предки один одного різали… Там плюнь наосліп – у десять пасток плювок влучить! А якщо по дорозі йти, так там на кожному кроці по кінному роз’їзду… Стражник не запитає, слова не скаже – відразу вішати, та за ноги…

      Він раптом нахилився вперед, і обличчя його опинилося просто навпроти обличчя Станка. Зашепотів, заглядаючи у вічі:

      – І ще, знаєш, князя нікому не вбити. Заговорений він, мечі відскакують… Усі це знають, тільки ти…

      Він так само раптово відкинувся назад і запропонував голосно, доброзичливо, як нічого й не сталося:

      – Скажи, що ти пожартував.

      Станко помовчав, потім поклав свій меч собі на коліна, погладив піхви і трохи витягнув меч. Блідо спалахнула сталь.

      – Я не пожартував, – сказав Станко тихо. – У мене право є… Право, якого немає ні у кого, розумієш? Я його син.

      Він не дивився на Іліяша. Зітхнув, вів далі, звертаючись до клинка:

      – Князь заговорений, це точно… Це всі знають. І всі знають, що вбити його може тільки рідний син. Я. Розумієш?

      Він підвів очі.

      Іліяш сидів тихий, заціпенілий, і обличчя його в присмерку здавалося дуже блідим. Станко знову зітхнув, поліз за пояс і витягнув монетку – срібну, стерту:

      – Ось… Тут, на монеті, князь, мій батько. Я його впізнаю, де б не зустрів, упізнаю… І вб’ю.

      Іліяш устав і відійшов у темряву, що загусала.

      Станко крутив у пальцях монетку; думки його відразу опинилися далеко-далеко, і тому відлучка Іліяша не викликала в нього ні подиву, ні занепокоєння. Хіба мало чого захочеться людині після такої звістки!

      Але минали хвилини, а Іліяша не було; Станко засовався, закрутився, вдивляючись у темряву. Десь далеко закричав нічний птах, і Станко, здригнувшись, схопився за меч: а що, коли Іліяш пішов за вартою?!

      Але в цю саму мить браконьєр повернувся, притискаючи до грудей оберемок сухих гілок. Кинув їх усі на тліючі жарини – але