Вовча сить. Марина и Сергей Дяченко

до княжих земель… І він не бачив, як Іліяш поманив до себе дівчину, як щось гаряче і переконливо шепотів у густо почервоніле вухо, як дівчина намагалася відштовхнути його руку, яка квапливо запихали щось їй у долоню… Віла хитала головою, бурмотіла щось у відповідь, намагалася відсторонитись – але Іліяш був наполегливий, і знову і знову вкладав у ніжну долоньку щось, невидиме іншим відвідувачам…

      Віла здалася. Затиснула підношення в кулаці. Щось буркнула Іліяшу і вийшла.

      Станко того вечора так і не повернувся до обідньої зали.

      …Він прокинувся від того, що довга соломинка влізла йому в ніс. Він чхнув і розплющив очі.

      Сіно, і сіно, і знову сіно, золоте, осяяне сонцем… Станко схопився за голову і сів.

      Сонце пронизувало сарай наскрізь, і зовсім близько була дощана стеля, і дуже далеко внизу – дверцята, низькі, як у курнику… Станко отетеріло озирнувся – поруч на прим’ятому сіні лежала червона розбійницька косинка, і теж прим’ята.

      Похитуючись, як п’яний, він вибрався назовні.

      Пирхали коні, вантажилися вози; снували наймити і постояльці. Станко все ще не розумів, де він. Притримуючись рукою то за стіну, то за стіс дров, то за паркан, рушив у обхід широкого двору. Куточок червоної косинки жалібно звисав із судорожно стиснутого кулака.

      За рогом сараю виявився Іліяш.

      Як нічого й не сталося, браконьєр сидів верхи на товстій обструганій колоді. Поруч, прихилившись один до одного, ніби шукаючи один в одного захисту і заступництва, тулились їхні заплічні мішки.

      – Ось, нарешті, і ти! – оголосив Іліяш радісно.

      Станко мовчав, стискаючи косинку.

      – Шкода, що нічка коротка? – поцікавився Іліяш співчутливо.

      Не кажучи ні слова, Станко закинув свій мішок за спину.

      2

      Через кілька годин вони йшли ледь помітною лісовою стежкою – попереду Іліяш, озброєний важкою палицею, Станко – трохи відстаючи.

      Гаманець його зробився набагато легшим – десять золотих, половина домовленої суми, перекочувала до провідника. Другу половину Іліяш мав отримати в кінці шляху – біля підніжжя замку.

      – Біля підніжжя! – твердив Іліяш, перераховуючи монети. – А в замок я не піду, хоч ти мені золоту гору вивали і зверху пряник поклади, в замок я ні ногою, ти це запам’ятай!

      Він довго розглядав монети, пробував на зуб, навіть нюхав; Станко, пам’ятається, подумав тоді, що Іліяш у житті не бачив стільки золота відразу.

      Тепер Станко тягнувся слідом за провідником, не відриваючи погляду від його високих, мокрих від роси черевиків.

      Перший крок великого шляху було зроблено; Станко прямував до замку князя Ліго з мечем на боці й жадобою помсти в душі. Тим прикріше було, що в цей священний час йому думалося не про помсту, а про якісь дивні речі.

      Учорашній вечір згадувався ніби в серпанку; щось аморфне, тепле, яке не має назви, сумбурне і солодке вгніздилось у нього всередині й не бажало виходити.

      Учора він уперше торкнувся жіночих грудей. Хай пробудуть із нами добрі духи! Навіть зараз, згадуючи