Вовча сить. Марина и Сергей Дяченко

Іліяш висміяв, як непридатні для подорожі). Прожиток під час походу належало добувати полюванням, і Іліяш закупив цілий мішок солі – їсти несолону дичину він, виявляється, не бажав.

      Наповнивши заплічні мішки всякими необхідними припасами, компаньйони сіли за обструганий стіл у кутку, щоб випити на доріжку. Іліяш змовницьки насунув капелюх на самий лоб, а Станкові велів сісти обличчям до дверей і відразу ж дати знати, якщо до корчми заваляться «ці погані пси».

      Станко почувався вкрай незатишно – принаймні поки не осушив три кухлі пива. Одразу ж після цього його настрій значно поліпшився, він розправив плечі та роздивився навколо.

      Корчму було складено з цілісних колод; стеля задимилася так, що запросто зійшла б за нічне небо, надумай господар приліпити на неї кілька мідних зірочок. На стінах де-не-де висіла старовинна зброя, а на каміні роздувала капюшон дохла кобра. Станко був уражений – як вони зуміли зробити таке майстерне чучело?

      – Вина! – крикнув Іліяш.

      Із глибини зали до них заспішила дівчина-служниця. Волосся її по-розбійницьки було зав’язане червоною косинкою, але нічого войовничого не було ні в тонкому миловидному обличчі, ні в спокійних темних очах, ні тим більше в платтячку з фартушком, серед оборок якого можна було прочитати шовком вишите ім’я: Віла.

      Дівчина прислуговувала їм із початку вечора; Станко раз у раз ловив на собі уважний погляд, але зовсім інші турботи тут же витісняли Вілу з його думок. Тепер він наважився поглянути їй просто у вічі – і з задоволенням побачив, як білі її щоки темніють від припливу крові.

      – Мені – ще вина, – заявив Іліяш і раптом проспівав хрипким тенором:

      Ві-іло, Віло,

      невже мені наснилось?!

      Тра-ла, тра-ла-ла…

      Із-за сусіднього столу на них скоса глянули, а бідолашна Віла вкрай зніяковіла.

      – …А юнакові – ще пива, еге ж, Станку?

      І, не чекаючи підтвердження, Іліяш відправив служницю рухом руки.

      Станко крадькома повернувся – поруч на стіні був прибитий гладенький щит. У курній і подекуди вкритій вм’ятинами поверхні щита відбивався Станко – м’язистий, широкоплечий, із недбало розкиданою на плечах гривою темного волосся, зі сталевим блиском у примружених очах і родимкою на правій щоці… Він згадав, як почервоніла Віла, і чомусь почервонів теж.

      – О лани-ити, лани-ити, рум’янцем зали-иті! – заспівав тут же Іліяш і вів далі без переходу: – Йдемо ми з тобою, Станку, просто свині в зуби… Або кабану під хвіст, кому як більше подобається… А чому, спитаю я тебе, справжні чоловіки не можуть вирушити до щура в глотку? Спра-авжні чоловіки, тобі скільки років, до речі?

      – Шістнадцять, – відповів Станко, який від несподіванки не здогадався додати собі рік або два.

      Іліяш здивувався:

      – Невже? А в кого ти здоровенний такий удався, в маму чи в тата?

      Станко насупився. Іліяш, звичайно, базіка і пустодзвін, але і в жартах слід знати міру…

      Намагаючись триматися подалі від Іліяша, до столу бочком наблизилася Віла. Глечик вина і величезний