Вовча сить. Марина и Сергей Дяченко

як дбайливий вираз ув очах незнайомця змінюється новим – схоже, це була трохи перебільшена покірність долі:

      – Я?

      Він винувато розвів руками, як селянин, який повернувся з базару без виторгу в кишені. Схилив голову на плече, всім своїм виглядом показуючи: я браконьєр і є, і не приховую цього, адже переді мною не стражники, а шмаркатий хлопчисько, хоча і здоровий, і з мечем…

      Станко пирхнув і пішов за своїм заплічним мішком.

      – Стривай! – закричав йому вслід незнайомець. – Іліяш мене звати… У тебе сильце чи сітка?

      – Я не браконьєр, – заявив Станко, закидаючи мішок за спину.

      – Та облиш… Послухай, не втікай, ти мене боїшся, чи що?

      – Тебе?! – Станко обернувся, заготовивши на обличчі зарозумілу гримасу, яка тут же, одначе, випарувалася, тому що цей самий Іліяш тримав у опущеній руці тушку зайця, що казна-звідки взялася.

      Живіт Станко жалібно заплакав. Іліяш вітально хитнув тушкою, як квіткарка весільним букетом:

      – Засмажимо за традицією… Завтра – невідомо що, раптом – стражники або вепр там скажений… Я ж бачу – ти не зрадник, хороший хлопець, тільки дуже вже молодий…

      Станко помовчав.

      – Це вірно, – сказав він нарешті, знімаючи з плечей мішок, – я не зрадник.

      Іліяш особливо ретельно вибирав місце для багаття – на піску, в улоговинці, щоб слідів не залишити і щоб дим не був помітний здалеку. Заєць, смажений на рожні, виявився справжнім князівським зайцем – жирним, смачним, і Станко ледь не відгриз собі пальці, розправляючись із ніжним заячим боком.

      – Добре живе… князь, – бурмотів він, працюючи щелепами, – солодко їсть… м’яко спить, напевно…

      Іліяш посміхнувся:

      – Не без того… Князю що – усіх зайців не зжерти… Так напустив же стражників-псів: травичку йому не зімни, рибку йому не злови, зайчик такий ось – життя може коштувати… Та не хвилюйся, їж, із Іліяшем не пропадеш, Іліяш бувалий звір…

      – Отож-бо я дивлюся, – Станко кинув у прогоріле багаття начисто обгризену кістку, – тож бо я дивлюся, земля тут масна, сита така земля…

      – Авжеж, – Іліяш потягнув до себе свій худий заплічний мішок, – авжеж, земля тут, як хороша наречена – багата і незаймана… Самих зайців плодиться, як мишей у підпіллі… Ні ж, нехай їх краще вовк розірве, ніж добрі люди, ми ось, засмажимо… нишпорять і нишпорять, дозорці, пси, щоб земля під ними провалилася…

      Іліяш плюнув, уклавши в свій плювок увесь праведний гнів на ненависних йому стражників. Відсапався, примружившись, глянув на небо – і витягнув зі свого мішка неабияких розмірів баклажку. Оцінююче глянув на Станка, неспішно вийняв корок із вузької шийки і потягнувся носом до отвору, що утворився.

      Станко дивився, механічно облизуючи пальці. Іліяш утягнув носом повітря, напівзаплющив від щастя очі, і обличчя його освітилося зсередини неземним блаженством.

      – Так, – сказав він, нарешті опускаючи баклагу. – Вірна подружка моя… Такого, хлопче, жоден пес із варти, ні навіть князь у його замку не куштували, ось…

      Він остаточно заплющив очі,