Вовча сить. Марина и Сергей Дяченко

весілля… – вів далі Станко. – Мати стояла біля воріт рідної домівки, святкова, щаслива… І вона сподобалася князю!

      Він гримнув об стіл порожнім кухлем. У дальньому кутку корчми гучно заіржала п’яна компанія. Пальці Станка, що стискали дерев’яну ручку, побіліли.

      – Вона СПОДОБАЛАСЯ князю! І він… він… Він схопив її, не сходячи з сідла! Він вирвав її з рук батька, який спробував заступитися… Він розсік обличчя її нареченому, який кинувся під копита коня… І він відвіз її, відвіз, і лакеї його рвали животи від сміху, розумієш?! Відвіз у поле… І там… просто в полі… Так брудно, жорстоко… поглумився і кинув. У полі… І не було кому її захистити!

      Іліяш здригнувся і підвів голову. В очах у Станка стояли сльози.

      У дальньому кутку корчми перекинули стіл і побилися. Раз у раз грюкали двері; повз, здивовано глянувши, ковзнула Віла – розбійницьку червону косинку її було тепер прикрашено самотньою трояндою.

      Станко мовчав довго. Мовчав і Іліяш.

      – Відтоді, – нарешті видушив Станко, – відтоді її життя змінилося, зовсім змінилося… Накласти на себе руки їй не дали. Батьки не пережили ганьби, померли мало не в один день… Знаєш, у селі дуже суворо, якщо дівчина… ну, ти розумієш… А мати народила… мене. Йшла, ховалась… Її на ланцюг посадили біля колодязя, є такий звичай, якщо дівчина народить… Усі мали плювати їй в обличчя. І плювали… Вона… Ну, що тобі розказувати… Я з пелюшок був байстрюком, виродком, «нагуляним», «прижитим»… А князь…

      Голос Станка затремтів від ненависті. Іліяш дивився, як звужуються в щілинку, сіпаються пеленою його зазвичай ясні очі.

      – КНЯЗЬ… Князь Ліго… Він і забув про неї, звичайно. Він пив-їв, спав-гуляв, лапав дівок… А мама померла півроку тому. І як настав час смерті, покликала мене і… Убий, каже, його. Покарай його. Покарай, хай не на площі, нехай не в петлі… Помстися… – він схлипнув. – З тим і відійшла.

      П’яну компанію виставили з корчми. Стало тихо, тільки Віла дзвеніла посудом, розбираючи завали, залишені побоїщем.

      – Він думав вийти сухим із води, – сказав Станко з недоброю посмішкою. – А от цього разу не вийде. Тому що я його обов’язково вб’ю, хай там що!

      І він стиснув під столом руків’я свого меча.

      Іліяш мовчки взяв зі столу свою склянку і величезними ковтками почав поглинати вино.

      – Так… Сумна історія, – сказав він нарешті, злизавши останню краплю. – Нічого не скажеш… Та тільки знаєш, хлопче… Може, мати твоя просто згрішила в юності, а потім, аби гріх прикрити, цю історію приду…

      Важкий пивний кухоль, спрямований молодою безжальною рукою, влучив Іліяшу прямо в ніс.

      Бризнула кров. Ще не встигнувши оговтатись, Іліяш перехопив праву руку Станка і, ледве ухиляючись від безладних ударів лівої руки, закричав:

      – Та пожартував я! Скажений, пожартував!

      Кров заливала його шкіряну безрукавку. Станко, блідий, вискалений, відкинув кухоль і, вивільнивши праву руку, спробував схопити Іліяша за горлянку.

      – Господарю! Бійка! – закричали