Вовча сить. Марина и Сергей Дяченко

– ліс, – вів далі він, простягаючи над вогнем руки, – потім камені… Навколо замку – озеро, і теж про нього недобра слава…

      Темна підозра ворухнулася в душі Станка.

      – Ти що, під самим замком промишляв? Звідки ти все знаєш, га?

      Браконьєр скривився, як від болю. Потираючи скроні, сів на своє місце – навпроти співрозмовника.

      – Правильно питаєш, Станку… Все знаю, це правда. Тому що ще року не минуло, як із цими псами-стражниками одну лямку тягнув, розумієш? Вислужився, нашивку заробив… – Іліяш смачно плюнув у багаття, у вогні зашипіло. – В самому замку вартою стояв, у патрулях гасав… Тільки кепсько там, друже. Браконьєрів вішай та капітану підметки лижи… А капітан попався – ну така с-сволота… – Іліяш відвернувся.

      Станко мовчав, неприємно вражений. Іліяш відчув деяку його гидливість, пробурмотів засмучено:

      – Ну добре, добре… Що у мене тепер – клеймо на лобі? Зараз уже не служу…

      – Звільнився? – глухо запитав Станко.

      Іліяш пирхнув:

      – Звільнився… Звідти на той світ звільняють… Утік, звичайно!

      Він раптом усміхнувся і змовницьки підморгнув:

      – Мапу прихопив у капітана… Хороша мапа, Станку, років триста їй… Тепер займаюсь у князя під носом, живу розкошуючи, тому що хто стежки знає? Хто пастку за версту обійде? Хто в затишній нірці від патрулів сховається? Іліяш!

      І браконьєр задоволено засміявся.

      Станко дивився, як він сміється, і якась думка, що давно вже бродила краєм його свідомості, позначалася все ясніше і чіткіше.

      – Іліяшу, – сказав він нарешті.

      Той припинив сміятися:

      – Що?

      Станко зібрався з духом:

      – Хочеш заробити, Іліяшу?

      Браконьєр насупився:

      – Що?

      У вогнищі тріснула товста гілка, в небо купою посипались іскри.

      – Проведи мене до замку, – Станко перевів подих, – проведи мимо пасток, а я заплачу, як провіднику.

      Іліяш розреготався. На великих і білих зубах його грали відблиски від багаття.

      – Ох-хо… Ой, хлопче… Ой, насмішив… Та де ти такого дурня… знайдеш, ха-ха… Такого дурня, щоб через усі пастки до замку тягнувся?!

      Він сміявся і сміявся, поки Станко не процідив крізь зціплені зуби:

      – Двадцять золотих.

      Сміх обірвався. Іліяш завмер, затискаючи рот долонею. Потім прошепотів із побожним жахом:

      – Скільки?

      – Двадцять, – сказав Станко твердо.

      Іліяш відсунувся. Брови його зійшлись, а рот неприємно скривився:

      – Ну, хлопче… Даремно я з тобою, видно… Кого ти пограбував, га? Купця на великій дорозі? Убив, мабуть? – він схопився, готовий бігти геть. – Ти ось що… У мене нічого немає, ясно? Я чесний мисливець, а не вбивця!

      На Станка хвилею накотилася втома. Напевно, дія чудового напою, на жаль, закінчилася.

      – Я не вбивав, – сказав він у вогонь, – і не грабував. Я будинок продав, корову, свиню, господарство… Все продав… А ти трясешся чогось і нісенітницю верзеш…

      Іліяш зачекав, ніби прикидаючи, можна