Вовча сить. Марина и Сергей Дяченко

Хай там що, сюди вони не прийдуть. Не посміють. Я пришлю сюди Мустафу.

      І стрімко вийшов. Роксолана зі страхом дивилась у вікно.

      Султан сам, без охорони, їхав на білому коні, вкритому зеленим прапором, просто в центр палацової площі. Там горіло багаття, і в клубах диму можна було розрізнити маси людей. Яничари били в барабани, били в мідні казани і ревли, як шайтани. Можна було почути в цьому вирі:

      – Ця клята Роксолана нашого султана зурочила!

      – Чаклунка!

      – Нам не платили вже рік!

      – Худоба краще живе!

      – Веди нас на Україну!

      – Віддай Роксолану по-доброму!

      – Все спалимо!

      – Де наш Ахмед-паша?

      – Де царевич Мустафа?

      Доскакавши до центру, султан спішився, підніс руку. Все стихло. І направили на султана шаблі і списи. А падишах тихо і спокійно сказав:

      – З усіма говорити не можу. Нехай виступлять три провідники!

      Відразу ж виступили три бувалі аги і стали всередині кола з мечів.

      Затягнулося мовчання. Раптом Падишах, не сказавши ні слова, блискавичним рухом руки вихопив шаблю і трьома ударами на місці зарубав усіх трьох так скоро, що ніхто й отямитися не встиг.

      Скрикнув натовп…

      У покоях Роксолани перебував і Мустафа в повному обладунку царевича. Він заспокоював, як міг, молодшого Баязеда. Жінка дивилася на заграву ночі, прислухалася до несподіваної тиші, а потім знову все наповнилося криками.

      І знову в покої вбіг, вже не стукаючи, переляканий євнух:

      – О султанше! Кажуть, що нашого повелителя вбили!

      Потім упав на коліна перед малим Мустафою:

      – Тепер ви, о божественний Мустафо, наш султан! Яничари, які люблять вас і поважають, величають вас! Вони вимагають видати їм Роксолану Хюррем та її дітей. Інакше всіх нас… І все тут спалять… Що робити?

      – Геть, собако! – крикнув на нього Мустафа і вийшов перед Роксоланою, витягнувши свою маленьку шаблю.

      Роксолана була перелякана на смерть. Судорожно притискаючи дітей, вона дивно подивилася на хлопчика, що стояв перед нею і прислухався до кроків у коридорі. А вони наближались, як і збуджені голоси людей.

      Двері відчинились, і на порозі з’явився Сулейман, увесь закривавлений. Кинувся до Роксолани і дітей.

      – Усе позаду! – сказав султан. – Вони кинули зброю і вимолюють прощення…

      …Сиділи удвох на березі неспокійного моря. Догоряли вогнища, стихала ніч.

      – Що ти зробиш із ними? – запитала Роксолана.

      – Передам у військовий суд. Усіх їх буде страчено. Можна помилувати злочинця і навіть убивцю, але не можна помилувати військо, що враз учинило бунт. Їх трупи кинуть собакам.

      – Це жорстоко, Сулеймане!

      – Але справедливо. Народ, який змилується над бунтівниками, що повстали проти влади, даної самим Аллахом, сам буде розтерзаний голодними псами.

      Роксолана затулила обличчя долонями:

      – Сьогодні найстрашніший день у моєму житті. Знаєш чому?

      – Чому?

      – Тому