Вовча сить. Марина и Сергей Дяченко

у замок через підземну нору.

      І впав князь, і скотився вінець із його голови, і безліч рук потягнулося до вінця – але ті, що торкнулися його, вмирали на місці. І закричав княжий син, і голос його розкотився, подібно до грому:

      – Княжа кров у моїх жилах! Спадщину – тільки спадкоємцеві!

      І схопив вінець, і настромив на голову, й ті, що прийшли з ним, піднеслися духом, а оборонці втратили мужність…

      І настав світанок, і зграї ворон зраділи, злетівши на княжий бенкет. І чорними клубами здіймався дим, і сходини зробилися слизькими від пролитої крові.

      І сказав чаклун, що всю ніч помирав зі стрілою в лобі, – бо довго, дуже довго помирають чаклуни:

      – Прокляття на весь рід ваш і на всі його коліна. Навіки, навіки сини ваші будуть убивати своїх батьків. Проклинаю і пророкую: навіки.

      1

      Сонце стояло вже високо, коли він, голодний, кинув заплічний мішок у траву.

      Ніколи в житті він не бачив такої трави – густої, лискучої, як шерсть ситого і здорового звіра. Йому здавалося, що все тут лисніє від задоволення – і дерева, здоровенні, в три обхвати, і нелякана звірина – он польова миша дивиться і не боїться, – і птиці, і біляві квіточки…

      Він іще раз озирнувся і, гмикнувши, потягнув із піхов меч.

      Укотре серце його солодко завмерло, коли без звуку, без скреготу світу явилося широке ясне лезо, зловило плоским боком сонячний промінь і відправило його Станкові у вічі.

      Він примружився.

      Тягар, який лежить у його долоні, був силою і владою. Жолобок на мечі був прямою дорогою, з якої не звернути. Щасливо всміхнувшись, він зробив бойову стійку.

      Перша позиція. Друга позиція. Удар – відсіч. Удар – противник уражений у плече. Відсіч удару ззаду… Підступний негідник! Розворот… Серія ударів, противник стікає кров’ю, але лізуть нові й нові, тож меч у його руці перетворюється на блискуче залізне віяло…

      Він не втомлювався. Він узагалі ніколи не втомлювався, кисть його оберталася з шаленою швидкістю, і гуло повітря, розітнуте лезом. Раз – від ліктя, два – від плеча, круговий захист…

      – Підходьте! А-а-а! Отримали? Ще хочете? На! На!

      Крики народжувалися самі, і він не пам’ятав, що кричав. Він був сильний і, звичайно ж, смертельно небезпечний, і від того, що він сильний і небезпечний, від скаженої радості м’язів йому хотілося заспівати, але хто ж співає під час бою?!

      – Небо на поміч! – почулося з-за спини.

      Станко ще нічого не встиг подумати, а тіло його вже розверталось і меч уже піднімався назустріч голосу. Він повернувся і завмер у бойовій стійці.

      Той, хто налякав його, позадкував за темний стовбур і звідти пробурмотів примирливо:

      – Тихо, хлопче, мир… Мир, хлопче! Що ти…

      Станко перевів дух. Меч у його руці трохи опустився, і той, що ховався за стовбуром, тут же осмілів і виглянув.

      Йому, схоже, було далеко за сорок, і був він не те щоб худий – сухорлявий, і не те щоб бородатий – так, зарослий дуже густою щетиною.

      – Що ти, хлопче, я