Вовча сить. Марина и Сергей Дяченко

їхню святиню, – твердо сказала Роксолана.

      – А як же ти, доню, заміж за чужу віру вийшла?.. Батько помер. Не витримав такого сорому… Гріх це великий, донечко… – хитала головою мати.

      – Бідолашний батько… Знаю, що гріх… – залилася слізьми Роксолана. – Та полюбила я чоловіка свого понад усе…

      Помовчала матінка, потім знову запитала:

      – А як же ти живеш з іншими його жінками… У вас же тут гареми… Ой, сором який… – скаржилася знову сива матінка.

      – Він мені вірний, як і я йому… – ласкаво пояснила Роксолана. – Тому що цей султан не такий, які були до нього… Він мудрий і порядний чоловік.

      – Мудрий і порядний? Так що ж він землю своєї дружини спустошує? Замучили нас татари. Знову Рогатин спалили, всіх перебили… А коли була в Перекопі, там жид один на митниці все дивувався: стільки людей вивезли з України – невже хтось залишився? А вчора мої купці говорили, що турки готують найбільший похід на Україну… Заллють кров’ю нас, ми зникнемо з лиця землі.

      – Це не султан готує, то візир Ахмед-паша і яничари, над якими він поставлений… – хвилювалася Роксолана. – Слов’янські землі для турків – це землі невірних, і війна з ними – це священна війна… Невже Рогатин знову спалили?

      – Правда, дочко, правда… – скаржилася бабуся. – Де ж онуки?

      – Зараз їх принесуть… – сказала султанша. – А яка доля Степана мого? Його тоді захопили татари?

      – Ні, врятувався… – мати розглядала пишні покої. – Зібрав грошей, поїхав у Кафу тебе викуповувати і пропав. Не знаємо, що з ним, чи живий…

      Зітхнула Роксолана… Мати звернула увагу на вишивки з рідними візерунками, хотіла щось запитати і раптом почала задихатись, їй стало зле.

      …Дивна була ця могила з хрестом на мусульманському кладовищі. Сулейман, який повернувся з походу, стояв поруч із Роксоланою, одягненою в чорне. Поклала на горбик землі свою вишиванку.

      Мовчали. Сулейман переживав горе дружини. Сказала Роксолана:

      – Мати говорила, що татари зовсім розорили Україну. Майже весь живий народ вивезли в рабство або винищили…

      Раптово впала на коліна перед султаном:

      – Перед могилою матері заклинаю тебе, володарю світу: не ходи на Україну! Дай моїй бідолашній батьківщині піднятись! Я благаю тебе! Дай слово мені!

      Довго мовчав Сулейман, грав жовнами. А потім підняв Роксолану і тихо сказав:

      – Султан Сулейман не битиметься з твоєю Україною. І ніколи більше не ставай на коліна. Ти – турецька султанша!

      Селім і Баязед гралися у смузі прибою під наглядом служників на чолі з Гассаном, а Роксолана сиділа під накидкою, писала вірші. Тут її знайшов суворий Ахмед-паша:

      – Дозволь мені, о, султанша Хюррем, поговорити з тобою. Бо іншого разу може й не бути.

      Роксолана відірвалася від свого заняття й уважно подивилася на візира:

      – Я слухаю тебе.

      – Я знав Сулеймана ще хлопчиком, я його виховував. Ніколи ще Туреччина не мала такого достойного султана. Він