Повелителька ліхтарів. Елена Волынская

витримала паузу. Йому здалося, що вона пошепки дорахувала до десяти.

      – На кладовищі.

      Запала тиша. Тягуча й важка. Навіть старий годинник, до якого чоловік нещодавно поставив нову батарейку, перестав рахувати час.

      Останній раз Василь бачив Зору в той день, коли йому винесли вирок. Бачив її через вікно. Вона стояла на сходах біля приміщення суду. І «танула» під дощем. Біла сукня та незвично бліде обличчя, обрамлене мокрим волоссям, яке прилипало до одягу. Блискучі чорні коси, що завжди пахли квітами й димом (дивне, але напрочуд приємне поєднання), важкими чорними гадюками обплітали плечі, згинали її, ледь не душачи. А руки були складені в молитві. Наче Мадонна.

      Вгадавши його думки, Марійка порушила тишу.

      – Я знайшла її в тій твоїй хижі. Три дні дівчина лежала у мене в ліжку. Із запаленням легень. Їхати до лікарні відмовилась, хоч як ми з Борисом не наполягали. Аркадійович приходив до нас, колов їй антибіотики. А вона все плакала й просила у тебе пробачення. Приходили роми, хотіли її забрати. З ними був і той дивний, зі шрамом на скроні. Він мав такі страшні очі, наче з них плескалася отрута.

      – Ян.

      – Він. Кричав, що дівчина піде з ними, бо вона належить їм. Наче якась річ. Хотів взяти її на руки. Але мій Борис приніс із сараю гвинтівку й захищав її наче рідну.

      Василь мовчки кивнув.

      – Коли Зора померла, ромів у селі вже не було. Виїхали за ніч, ніхто й не бачив їхньої втечі. Ми поховали дівчину біля огорожі кладовища. Не знали, чи вона хрещена. Місце там добре, тихе. Весною цвіте бузок і барвінок.

      – Дякую.

      – Забудь, – Марійка легенько торкнулася рукою його плеча. – За таке не дякують.

      Розділ третій

      Василь довго лежав у ліжку з розплющеними очима. Йому було приємно прокидатись і без метушні спостерігати за сходом сонця. Він знову міг розпоряджатися власним часом і життям, не озираючись у минуле й не намагаючись заглядати в прийдешнє. Усього цього він був позбавлений довгих сім років.

      О пів на шосту Василь уже був на ногах. Наносив води, вмився, закинув на плечі старий мисливський рюкзак і замкнув будинок. Марійка, яка в цей час поралася на квітнику, побачивши сусіда, помахала йому рукою. Василь радо відповів на її привітання. Яка ж це втіха – знати, що ти важливий. Хоча б для когось.

      Перші місяці у в’язниці, коли він уже не прокидався серед ночі від жахіть і поволі звикав до думки, що ці похмурі стіни – його дім на найближчі роки, Василь чекав на дружину. Хоча й боявся цієї зустрічі. Що він їй скаже? Уже звик до того, що чергове «пробач» не буває зайвим, навіть якщо при цьому не відчуваєш за собою жодної провини.

      Це слово мало б згладжувати гострі кути та ліпити докупи розбите. Ось тільки тріщини інколи надто вже помітні…

      Інна все не з’являлася, а його сусід по камері Степ навіть почав жартувати:

      – Щось ти у нас не надто популярний. Де твої гості?

      – У мене нікого немає, – відвертаючись, відказував Василь.

      – Звісно, – іронічного посміхався Степ. – Усі ми тут нікого не маємо.

      На цвинтарі о такій порі був лише сторож. Той самий високий худий дідуган,