Повелителька ліхтарів. Елена Волынская

перебиваючись випадковими заробітками, доки не підкорився долі й не осів у рідній Федорівці.

      Батькові Василя довелось забути про свої мрії та за дідусевою протекцією стати слюсарем на заводі. Сумно всміхаючись, він називав це «вибором без вибору». Згодом вивчився на майстра цеху, але кар’єри так і не збудував. Сергій задовольнявся малим, бо душа прагнула волі, творчого польоту. Тому, маючи вільну хвилину, втікав від нав’язливого світу до лісової хижки, до улюбленого заняття.

      На щастя, Василів батько знайшов підтримку та безкінечну довіру в особі дружини, яких Василь ніколи не мав. Постійні скарги Інни, звернення до його розуму, заклики нарешті стати дорослим доводили чоловіка до сказу. Іноді йому здавалося, що Інна боїться, наче з цим «непрактичним» захопленням йому передасться доля невдахи. Ні, жінка, звісно, його кохала. Її очі не могли брехати, але вона вважала Василя безнадійним мрійником. А він її – мрією, що здійснилася тільки наполовину.

      Насправді у Василя ніколи не виникало відчуття, ніби він у чомусь програв, що його доля гірша від долі інших. Життя всього-на-всього розставило свої пріоритети. Нерішучі завжди лишаються за бортом. Це один із безкомпромісних законів буття.

      Кар’єра дружини стрімко йшла вгору. Її статті почали друкувати одразу в кількох газетах. Інна любила писати їх за широким кухонним столом, «порозганявши» всіх домашніх. Під час роботи вона скидала взуття й жувала кінчик ручки, фанатично шліфуючи черговий текст. Поряд із нею обов’язково стояв гарячий чай, який відганяв надокучливу сонливість.

      А Василь, за її словами, усе «грався». Ось цим вони з Інною і різнилися. Уже в старших класах вона знала, що буде журналістом. І щодня наближала свою мрію. Нехай дрібними, але наполегливими кроками. А він не уявляв, ким хоче бути. Лякався цього запитання. Наче майбутнє – безжальний демон, який ось-ось його проковтне, відріже шляхи до відступу. Навколишні ж цього не розуміли, постійно катуючи його тим одвічним: «То ким?»

      Коли на пагорб, де чоловік розклав свою роботу, опустилася полуднева тінь, з’явилася Зора. Підійшла й зупинилася біля зв’язаної в очіпки лози. Вийняла з маленької вишитої торбинки гроші та простягнула Василеві.

      – Тут досить? Я чула ціну, яку ви називали тій відьмі.

      – Як ти мене знайшла? – здивувався чоловік.

      – По зорях.

      – Слідкувала?

      Вона опустила довгі чорні вії. Зора мала природну красу, яка не потребувала жодної косметичної корекції.

      – Можливо.

      – Ти гарно розмовляєш українською.

      – Це від бабусі. Вона була українкою. Викладачем.

      – А що вона робила серед ромів?

      Зора задерла вгору гостре підборіддя. Гордо випрямила плечі.

      – Пішла за своєю долею, – дівчина сіла поруч із Василем і розправила широку спідницю. – Вийшла заміж за рома.

      – Романтично.

      – Кохання вказує нам шляхи, щоб ми не заблукали.

      – Розкажи про свою бабусю, – попросив він, щоб підтримати розмову.

      – У мене дві бабусі.

      – Можна про обох, – усміхнувся Василь. – Або спочатку про