Повелителька ліхтарів. Елена Волынская

на суворі заборони батьків, діти бавилися спіритичною дош кою – старою й пошарпаною, знайденою Данилом на горищі у своєї баби.

      Побавитися з цією магічною дошкою збиралося багато охочих. Іноді Василь із приятелем навмисне її рухали, лякаючи молодших хлопчаків. А час від часу стрілка дошки рухалась і сама собою, без жодного втручання ззовні. Василь грішив на Данила, який ніяк не міг награтися в духів, а той робив круглі очі та божився, що він тут ні при чім.

      Якось Василь запитав у дошки про своє майбутнє. Й отримав дивну відповідь: «Роздвоєне серце». Чоловік і досі не знав: то були витівки товариша чи стрілка на дошці рухалася без допомоги хлопця. Та щось таки справдилося. Його все життя переслідувала роздвоєність. Наче караючи за ті дитячі забави, доля вперто краяла душу Василя навпіл.

      Біля пагорбка, де раніше било джерело, а тепер вростала в землю невеличка криниця, Василь зупинився. До власного будинку звідси – як рукою подати. От тільки як йому змусити себе йти далі?

      Давно не фарбована хвіртка зустріла господаря пронизливим скрипом. На подвір’ї було порожньо й незатишно. З-під прілого листя пробивалися першоцвіти, на дереві виднілися зморщені посохлі грушки, а тин завзято оповив дикий в’юнок.

      Василь наблизився до дверей із потрісканою від морозів фарбою. У кількох місцях їх затягнуло прозорим павутинням. Пил осів на дошках нерівними смугами. Замкова шпарина подекуди заіржавіла, по ній розлилися темно-коричневі плями. Іржею було покрито ще й цвяхи на бокових стінах, на яких влітку Інна вішала горщики з різнокольоровими «калачиками». Так у народі називали пеларгонію. Навкруги тихо, порожньо. Чи зазирав сюди останнім часом хоч хтось, окрім примар минулого?

      Чоловік смикнув зачинені двері й глухо засміявся. Хіба можна було очікувати чогось іншого? Сів на потрісканому оббитому порозі, дістав із кишені цигарки. Довгі нерівні тріщини на асфальті здавалися такими схожими на лінії долі з його долоні. З роками їх ставало все більше. А може, це була лише зорова омана? Василь десь читав, що саме таке вертикальне пересічення та рівний вигин ліній символізували довгу дорогу. Та чи можливе з тієї дороги повернення?

      На веранді сусідського будинку ввімкнули світло. Чи Марійка Литвиненко й досі там живе? Донька давно хотіла переманити їх із Борисом за кордон, а ті все вагалися. «Приросли ми до цього місця, обжилися. Тут рідний кожен куток, кожна билинка. Що ми робитимемо в тій спекотній Італії?»

      Щоправда, в останній рік свого життя Борис передумав і почав наполегливо агітувати Марійку за переїзд: «Що нас тут тримає, окрім землі та звичок? Якщо я вирішу продати фермерське господарство, на нього відразу знайдуться покупці. Усіх грошей не заробиш. А старість уже не за горами. Станемо немічні – хто нас тоді догляне?»

      Дружина ніби й погоджувалася з його аргументами. Але все відкладала рішення на потім. А тепер, коли Бориса не стало, чи були в неї причини зволікати?

      Рипнули двері. На сходи вийшла жінка в довгому