Повелителька ліхтарів. Елена Волынская

відказала вона, не відводячи погляду.

      Василь дивився дружині прямісінько в очі, намагаючись відгадати її настрій, її думки. От тільки йому досі була не під силу ця головоломка. Він ніколи не знав, що у неї на думці. Не міг передбачити, чого очікувати від Інни вже наступної миті.

      – Знаю. Як твої батьки?

      – Їх уже немає.

      – Вибач. Не знав.

      – Так.

      Запала мовчанка. Та мить, коли обов’язково потрібно щось говорити, а слова з тебе хоч витягай кліщами.

      Василь окинув поглядом доглянуте подвір’я.

      – Бачу, гарно господарюєш.

      Інна різко випрямилася.

      – Звикла тримати все в руках. І розраховувати лише на себе. Так значно простіше.

      Василь кивнув, відступаючи. Що тут скажеш? Зараз він уже не мав сили ні виправдовуватися, ні перепрошувати.

      – Ти завжди був схожий на тінь, – продовжила Інна. Було помітно, що вона хотіла виговоритися, вихлюпнути на нього свій гнів та образи. А він і не прагнув її зупиняти. Нехай, якщо від цього їй стане легше. – Тебе ніколи не було поруч. Навіть коли ти жив з нами. Ти нічого навколо не помічав. Ховався в тому своєму лісі. З тією…

      – Ти сама? – вихопилось у Василя. Та він одразу ж пошкодував, що запитав зайве. Не мав права контролювати те, що вже йому не належало.

      – Сама, – з викликом відповіла жінка, розвертаючись до дверей. – Зрозуміла, що для щастя мені не потрібні чоловіки. Добре, що ти повернувся. Владнаємо бюрократичні справи. Треба нарешті розійтись і на папері.

      Інна потягла на себе дверну ручку та переступила поріг хати.

      – Оксанка виросла, – навздогін їй швидко заговорив Василь, намагаючись затримати дружину. – Стала такою красунею. Справжня твоя копія.

      – Сподіваюсь, у житті їй пощастить більше, – важко зітхнула Інна. – Зараз її не відволікай. Донька готується до випускних іспитів. Може, якось пізніше, – вона зайшла до погано освітленого коридору, де її швидко заховали тіні.

      – Як скажеш. Ще побачимось, – прошепотів Василь, сумніваючись у тому, що його почули.

      Йдучи геть, він пригадував своє сватання. Батько Інни, Леонід Володимирович, довго й уважно роздивлявся майбутнього зятя. Він дивився на хлопця прискіпливо, ледь не зі зневагою, як на випадковий бур’ян на його бездоганно доглянутому городі. Хотів для доньки іншого кавалера.

      Красуня, єдина донька в родині, Інна ніколи не відчувала браку чоловічої уваги. А скількох юнаків вона підкорила своєю усмішкою та вмінням поводитися в їхньому товаристві. Але то були хлопці, які тільки загравали та веселилися, проте дуже остерігалися серйозних стосунків. Тривалий час до Інни ходив син біб ліотекарки, підстаркуватий академік Денис. Ходив, проте чомусь зволікав із зізнанням і не кликав її заміж. Він наче купець, який, вибираючи товар, боявся прогадати з ціною. А тут в око дівчині, яка насправді ніколи не любила Дениса, впала така невигідна партія.

      Мати Інни, Олена Степанівна, метушилася, виставляючи на білосніжну скатертину апетитні страви. Боязко поглянувши на чоловіка, який при зустрічі