Повелителька ліхтарів. Елена Волынская

лікую безкоштовно.

      Дарина все ж віддячила йому двома відрами добірних вишень, а він взяв із неї обіцянку, що його запросять на весілля дівчинки.

      У ранкового дощу швидко скінчився запал. Спека не спадала, водила по обличчю Василя гарячими долонями, робила повітря важким і затхлим. Кошики ніколи не були «ходовим» товаром, проте цього дня взагалі зробилися наче невидимими. Їх обходили ледь не десятою дорогою. «Ото Інна б раділа, – витираючи рукавом спітніле чоло, думав Василь. – Вона завжди насміхалася з такого хобі».

      Успадковане від батька захоплення було в їхній родині своєрідним яблуком розбрату. Василеві зовсім не хотілося вдаватись до комерції, продавати за гроші те, що робив від душі, що дозволяло випускати на волю принишклі почуття. Він роздаровував свої вироби знайомим, іноді віддавав їх за безцінь. І це зовсім не подобалося Інні.

      – Як уже граєшся в майстра, то з цього має бути хоч якийсь зиск.

      Саме дружина була ініціатором його підробітків.

      – Не знаю, чи це гарна ідея, – довго вагався Василь. – Ми ж маємо за що жити.

      – Ти ж не жебрати йдеш, а продавати свої роботи, – м’яко, але наполегливо пояснювала дружина.

      Уперше вийшовши з кошиками на базар, Василь почувався мало не злочинцем. Соромився дивитись односельчанам в очі, боявся, що його дії витлумачать неправильно, скажуть: «І ти туди ж». Того дня чоловік продав три кошики, «безбожно» спустивши на них ціну. Повернувшись додому, поставив четвертого на стіл і поклав у нього зароблене, попередньо додавши трохи зі своїх кишенькових, щоб не лякати Інну мізерною сумою.

      – Бачиш, не все так погано, – усміхнулася вона, цілуючи Василя в неголену щоку.

      По обіді начебто з’явилася клієнтка. Сестра ветлікаря із Соснівки. Довго й прискіпливо розглядала найбільшу гордість Василя – великий кошик заокругленої форми з візерунками у вигляді лебедів. Над цим виробом він працював ледь не два тижні, застосовуючи складну техніку ажурного плетіння. Коли Василь, окрилений успіхом, назвав ціну, дама скривилася, як середа на п’ятницю.

      – За що такі гроші? – промовила та зневажливо. – Я он бачила в столиці на ярмарку в одного чоловіка не гірший, а може, і ліпший. І ціна значно нижча.

      – Неправда, – з-за спини панянки визирнуло оте миле смагляве дівча, яке Василь бачив уранці по дорозі на ринок. – Ці кращі. Ви подивіться, яка якість. А візерунок!

      Легким рухом дівчина підняла кошик і покрутила ним ледь не перед носом у здивованої жінки.

      – Один чоловік сьогодні купив аж три таких. І ще нахвалював. Він, мабуть, розуміється на цьому. У костюмі, з валізкою, на гарній машині, – накресливши пальцем у повітрі значок «Мерседеса», дівчина натхненно перераховувала відомі їй атрибути успішного життя.

      – Я ще подумаю, – буркнула собі під ніс пані й швидко пішла геть.

      Дівчина скривила їй услід кумедну гримасу. Тоді поставила кошик на стіл: рівно по центру, трішки посунувши інші.

      – Дякую, – Василь щиро всміхнувся