Повелителька ліхтарів. Елена Волынская

«Борони Боже від подібної долі».

      Виявилося, небіжчиця мала всього-на-всього п’ятдесят п’ять років. І тепер, стоячи разом з іншими людьми у задушливій тісній кімнаті, заставленій плетеними з лози меблями, юнак мріяв якомога швидше опинитися на свіжому повітрі, подалі від цього незатишного місця.

      Коли до кімнати увійшла молоденька дівчина в чорній сукні та хустині, що сповзла на бік, демонструючи присутнім розкішне біляве волосся, люди якось відразу стихли. Перезираючись, розступилися, звільняючи їй дорогу.

      – Краще дочекатися племінників, – гомоніли тітки за спиною Сергія. – Вона така непутяща.

      – Не можна давати гроші Оксані. Проп’є зібране на Тамарин пам’ятник.

      – Безсоромниця. Звела матір у могилу.

      Не помічаючи нікого в кімнаті, Оксана взяла стілець і сіла біля труни Тамари. Якась із жінок, тітка з чорною хустиною на шиї, кинулась поправляти вінки, плутаючись у неї під ногами. Сергій побачив у напівзаплющених очах дівчини горе, яке не потребувало свідків. Якби в нього було більше сміливості, він неодмінно би крикнув до натовпу: «Геть звідси! Повиходьте. Не треба їй зараз заважати».

      Увечері, коли дядько Петро, випивши за упокій подруги червоного вина, був налаштований на розмову, племінник обережно випитав у нього про дівчину. Як виявилось, Оксана була єдиною донькою і єдиною втіхою Тамари, яка у двадцять п’ять років залишилася вдовою. Її чоловіка на полі вбила блискавка.

      – Раніше Оксана була золотою дитиною. Та злі духи нашепотіли їй на вухо поганих думок. Дівці закортіло стати акторкою. Виставляти себе напоказ перед людьми, – зневажливо кривився Петро. – Попри благання матері, вона покинула все й подалася до столиці вступати до театрального училища. Звідти повернулася за місяць. Із великим розчаруванням і палкою пристрастю до чарки…

      Дядько ще щось бурмотів про погані гени, адже батько Оксани був пияком. Говорив, що Тамара свого часу натерпілася з чоловіком, якого, зглянувшись над її муками, забрало небо. За щось розгнівившись, воно нагородило тією ж хворобою і її донечку.

      Що тільки не робила Тамара, щоб урятувати доньку. По яких лише лікарях і знахарках не возила дитини. Яким тільки іконам не била поклони. Нічого не допомагало. Оксана крала з дому все цінне та й узагалі бозна-як заробляла собі на випивку. Через неї мати виплакала не один океан сліз, передчасно постаріла та померла.

      Сергій похитав головою. Чи дійсно Тамара зробила все можливе? Адже мати постійно повторювала йому, що людині можна допомогти, лише зрозумівши, що в неї на серці.

      Наступного разу Сергій зустрів Оксану біля криниці. Дівчина аж хилилася, тримаючи в обох руках заважкі для неї відра. Він допоміг їй занести воду, попросив попити. Вона подала йому брудний залізний кухоль. Посідали на ґанку, мовчки дивлячись на зарослий бур’я нами город.

      – А не страшно вам тепер самій у цьому будинку? – запитав Сергій, не уявляючи, про що з нею говорити.

      – Ні. Я тут буду недовго. Не маю грошей