Останній потяг до Стамбула. Айше Кулин

я… Тарік. Тарік Аріджа.

      – А, Тарік, – Маджит глибоко вдихнув. – Що трапилося?

      – Даруйте, що дзвоню в таку пізню годину. Сподіваюся, я не розбудив решту сім’ї.

      – Кажіть уже, у чому справа!

      – Боюся, новини погані. Я черговий в офісі, і… е-е… півгодини тому німці атакували Родос.

      Маджит опустився в крісло.

      – Це неможливо, – пробурмотів він.

      – Мені шкода. Генеральний секретар, міністр і начальник штабу зустрічаються хвилин через двадцять. Президента проінформовано.

      – Розумію, – сказав Маджит. – Я вже їду. Дякую.

      Він знову прокрався до спальні. Сабіха й досі міцно спала. Він увійшов до кімнати, вбрався у той самий одяг, який лише недавно зняв.

      Коли Сабіха почула, як чоловік зачинив двері, вона сіла у ліжку й так сиділа у темряві якийсь час. Тоді увімкнула лампу на тумбочці. Сльози котилися її обличчям і скапували на рожеву нічну сорочку.

      Вона склала руки в молитві:

      – Господи, благаю, оберігай мою любу Сельву! Врятуй мою сестру із цього пекла. Боже, благаю тебе!

      Вона затулила руками обличчя і затрусилася з відчаю.

      – Пробач мені, сестричко, – прошепотіла вона. – Пробач мені, Сельво.

      Стамбул, 1933

      Сельва сушила своє довге світле волосся на сонці, розчісуючи його гребінцем зі слонової кістки, й водночас струшувала ним, розприскуючи міріади крихітних краплинок, які нагадували кришталеві кульки. Сабіха подивилася на неї із заздрістю й буркнула:

      – Не суши тут волосся, ти заплямуєш моє плаття.

      – Жартуєш? Хіба ж де чувано, щоб вода залишала плями?

      – Запевняю тебе, на шовку плями від води залишаються.

      Сельва відійшла од вікна, схрестивши ноги, сіла на своє ліжко і продовжила сушити волосся.

      – Знаєш, а ти можеш узяти мене із собою!

      – Але я не хочу.

      – Чому?

      – Тому що ти занадто молода, ось чому. Можливо, наступного року.

      – Але ж я вища за тебе.

      Сабіха люто зиркнула на сестру. Хотіла відповісти, але на якусь мить прикусила язик.

      Знаючи, як пишається Сельва своїм довгим волоссям, вона не могла втриматися, щоб не сказати:

      – Знаєш, гадаю, саме час тобі постригти волосся. Скоро ти долівку ним підмітатимеш.

      – Батько не дозволяє мені обрізати його.

      – Брешеш. Ти просто не хочеш, от і все.

      – Може, й так…

      – Сельво, це так по-старосвітському… Воно тобі майже до кісточок! Його важко й помити, і висушити. Уже стільки років ти носиш той величезний вузол на маківці. Два заплетені пасма волосся, зв’язані зверху в гульку. Заради Бога, ти ще від цього не втомилася?

      – Ні.

      – Що ж, я не проти, та якщо збираєшся ходити зі мною в гості на чай, мусиш вигадати щось інше зі своїм волоссям. Ти не ходитимеш поруч зі мною, мов королева Вікторія. Сподіваюся, ти це розумієш.

      – Так, Сабіхо.

      Відповідь сестри її не здивувала.