Останній потяг до Стамбула. Айше Кулин

Рано чи пізно моя мати дізнається, що відбувається у Франції, і, присягаюся, це доведе її до серцевого нападу.

      Маджит узяв листа і спробував прочитати його при тьмяному світлі.

      – Сельва ніколи не погодиться приїхати сюди, залишивши Рафо там, – сказав він. – Рафо ж ніколи не погодиться повернутися.

      – Але так не може тривати. Сельва повинна подумати про нашу матір. Я попросила телефонну станцію з’єднати мене з нею. Бозна-скільки часу це триватиме. Може, до ранку чи до завтра…

      – Сабіхо, щ-що ти зробила? Скільки разів я говорив тобі не телефонувати Сельві з будинку?

      – Ну, я ж напевне не мала йти до когось додому о цій порі. Я мушу поговорити з сестрою; я мушу переконати її, поки ще не пізно.

      – Я змушений скасувати дзвінок, – сказав Маджит, поспішаючи до телефона.

      – Як ти можеш? Вона – моя сестра. Ти що, не розумієш?

      Маджит повернувся до кімнати.

      – Сабіхо, я працюю у міністерстві зовнішніх справ. Німці на порозі, війна на порозі, а ти замовляєш дзвінок до єврея у Францію. Ти шукаєш проблем!

      – Я донесхочу сита твоїм міністерством закордонних справ. З мене досить. Я постійно уявляю, що за мною стежать шпигуни.

      – Уже от-от шкільні канікули. Тоді ви з Хюлею зможете поїхати до твоїх батьків у Стамбул. Цікаво мені знати, чи твій батько з таким самим розумінням, як я, поставиться до питання про твою сестру.

      Сабіха почула, як чоловік рушив у кінець коридору, набрав оператора, скасував дзвінок, а тоді пішов у вітальню. Сабіха знову заплакала, тихо-тихо.

      Маджит вийшов на балкон. Він запалив сигарету і вдивлявся у далекий опівнічний блакитний горизонт. Маджита тішили прохолодні ночі Анкари, та сьогодні йому вперше було холодно й незатишно. Він намагався зігрітися, потираючи долонями плечі. Та не лише погода змусила його мерзнути. Вони жили у дні, настільки небезпечні (для тих, хто розумів, що відбувається), що волосся ставало дибки. Ні чоловік на балконі, ні його примхлива дружина, що схлипувала у спальні, не усвідомлювали, наскільки близькі вони до краху. Вони просто вмикали радіо, слухали новини, а тоді скаржилися на «чорний ринок» і те, яке все дороге, а тоді закутувалися у ковдру й поринали в сон. Вони нічого не знали. Ніхто не уявляв масштабів катастрофи, з якою зіткнулася б Туреччина, якби якась зі сторін втягнула її у війну. Та й звідки кому знати, по якому лезу ножа ступав Іньоню та його соратники. Уряд докладав усіх зусиль, щоб не потривожити громадськість і не спричинити паніки. Маджит замислився, що краще: оприлюднити правду, щоб усі могли діяти, виходячи з реальних обста вин, чи взяти на себе роль батька-покровителя, який захищає дітей від поганих новин?

      Не так давно, власне, кілька місяців тому, країну по суті було втягнуто у вир війни. Війна… Тоді було ще гірше, ніж зараз, то була клоака, гидка клоака! Маджит люто відкинув недопалок. Той упав десь у непроглядній пітьмі, навіть не блиснувши. Чоловік пригадав історії, які його батько, герой війни, розповідав про таку темряву й вогники сигарет уночі – один, два, три вогники, п’ять, десять, –