Останній потяг до Стамбула. Айше Кулин

Зовсім немає апетиту.

      – Ви чули, що евакуюють Едірне? – продовжувала Белькіс. – Іншими словами, війна на порозі!

      – Мій чоловік стане просто нестерпним, – відверто сказала Неджла. – Останнім часом він навіть «так» чи «ні» рідко каже. Можна лише уявити, яким він стане, якщо ми будемо втягнуті у війну.

      Сабіха почувалася цілковито розчавленою. Поки подруги були зайняті розмовою, чаєм та пирогом, вона вибачилася перед Хюмейрою і швидко покинула будинок.

      П’янкий запах бузку та гліцинії заповнив Анкару. Пишні кетяги гліцинії спадали стінами саду, звисаючи, наче грона винограду, ще підсилюючи її похмурий настрій. Її блідо-бузковий костюм був єдиною річчю, що гармоніювала з оточенням. Тисяча й одна думка промчали в голові Сабіхи, коли вона поверталася додому в Каваклідер. Зіштовхнулася зі старим чоловіком, а вибачаючись перед ним, наткнулася на камінь і ледь не впала. Сабіха була дуже нещаслива. Вона була нездатна приділити хоч якусь увагу доньці або чоловіку, і все почало летіти шкереберть. Сабіха поступово віддалялася від людей, що її оточували. Ще від початку донька стала для неї розчаруванням, позаяк вона очікувала сина; чоловіка цікавила лише робота, батьки постійно хворіли, а в неї ставало все менше і менше спільного з подругами. Вона начебто втікала від самого життя.

      Маджит був настільки зайнятий, що, здавалося – принаймні їй, – не помічав зміни в дружині. Тому їй було легше триматися осторонь. Щодо подруг, останнім часом жінка почала вигадувати різні відмовки, аби не відвідувати їхні посиденьки. Сьогодні нянька не збиралася за покупками, а їй не треба було забирати Хюлю з балетної школи мадам Марґи. Правдою було лише те, що няня справді поверталася до Англії. Маджиту це подобалося. Він вважав, що Хюля більше не потребувала няньки, адже вона збиралася до школи, і що Сабіха могла б сама дбати про доньку, присвячуючи їй більше часу.

      Сабіха усвідомлювала, що вже деякий час не контролює свого життя. Та клята війна руйнувала його. І ця війна точилася навіть не в її власній країні. У крамницях нічого не знайти, люди не мали змоги подорожувати, війна була єдиною темою для розмов. Маджит був неначе військовополонений, здавалося, він сам став солдатом! Вони були такою щасливою парою, колись їм було так весело разом – перед тим, як її сестра поїхала, ще до війни. Сабіха сумувала за тими давно минулими днями. З іншого боку, вона не могла не дякувати своїй щасливій зірці щоразу, коли читала газети чи слухала радіо. Принаймні в Анкарі їхні життя були в безпеці. Жоден жандарм чи солдат не грюкав у їхні двері на світанку. Довкола не тинялися люди із жовтими значками на грудях, мов тавровані осли. Тавровані осли! Чиї ж то були слова? Неджла була єдиною, хто дозволяв собі такі грубі зауваження. Раптом Сабіха пригадала, як два тижні тому під час партії в бридж Неджла безпардонно заявила:

      – Бідних євреїв змусили носити жовті значки на одязі, ніби вони – тавровані осли!

      – Що це ти таке кажеш? – скрикнула Сабіха. – Як можна порівняти людей з ослами? І ти ще називаєш себе дружиною дипломата? Та ти хоч чула себе?

      Неджла, стримуючи